Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Знову лунали радісні вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на відкритий простір, підняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синіх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.

— Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! — лунали численні голоси.

Коли запанувала тиша, єпископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемії заперечую цей вибір. Він нечинний і гріховний перед триєдиним Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взірець, відмовився від своєї посади, бо не міг відповідати за те, що його піддані не зреклися поганських звичаїв, то і я не можу відповідати за те, що довірені мені люди доброхіть і з радістю порушили заповідь Господню, і зрікаюся своєї посади. Молитва моя далі полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю країну через те, що її найкращі сини згрішили.

Після цих слів знявся несамовитий лемент. Єпископ із похиленою головою пішов на своє місце й сів. Більшість присутніх ладналися покинути залу.

Здик підійшов до єпископа Сильвестра, поклав йому обидві руки на плечі, глянув йому з обличчя й заговорив:

— Мій батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимі молився на Гробі Господньому, тут немає ніякого гріха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тільки про своїх дітей. Наш обранець урятує країну від занепаду, і прикро розчаруються ті, хто пов’язує з ним легковажні та егоїстичні сподівання.

Сильвестр витер полою сльози і проказав:

— Мій сину, це все-таки гріх. Навіть коли милосердя Господнє поведе через вашого обранця країну на вершину спасіння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжників.

— Станеться те, що має статися, — відказав Здик, — а кожен може бути покараний тільки за те, де він прогрішив.

— Таж так, — кивнув головою Сильвестр і підвівся, щоб вийти з зали. Чимало священиків обступили його і провели до дверей.

Вітіко підвівся й вийшов крізь двері, в які був заходив, у передпокій. Там він таки побачив священика, що привів його в залу і чекав тепер. Далі вони пішли разом.

Вони вже йшли по коридору, як із бічного хідника вийшов єпископ Сильвестр зі своїми священиками. Вітіко відступив і хотів пропустити старого. Але єпископ зупинився коло юнака і сказав:

— Моя добра і люба дитино, їдь до князя й повідом йому, що тут сталося, і скажи йому, що я позбувся всіх посад і невдовзі приїду.

Сказавши, єпископ зробив пальцями знак, немов благословивши, і пішов зі своїми священиками далі. Вітіко зі своїм проводирем ішов за ним трохи позаду.

На подвір’ї, куди вони вийшли, вже зібралося чимало людей. Люди стояли майже впритул одне до одного. Почасти вони прийшли з міста, а почасти повиходили з замкових приміщень. Посеред двору сидів верхи на коні Начерат у білих шатах, його обступили друзі та інші люди, бажаючи йому щастя. Син Начерата в розкішному вбранні сидів на коні поряд із батьком. Там були Велислав, Каста, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, а також чимало слуг, які тримали коней для своїх панів, і багато хто вже сідав верхи. Від брами крізь юрбу, сидячи верхи на білому коні, до Начерата пропихався молодий і гарний, вбраний у каштанові шати чорнявий Одолен, син Стрижа. Були там і русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гінкий Пржедбор, Мілота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пір’їна Домаслава височіла над головами решти вершників. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному коні шукав собі дороги крізь юрбу до брами, за ним їхав Мілгост. Нагорі в одному вікні замку стояв єпископ Здик, поряд із ним священик Даниїл, абат із Бржевнова та інші. В усіх вікнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жінок. Дівчата та жінки з простолюду стояли на подвір’ї. Лунали радісні вигуки, вряди-годи вигукували ім’я нового князя, бажали йому щастя і благословили його. З одних дверей на подвір’я вийшов старий Болеміл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопців, які скидалися на його синів та онуків, в отакому супроводі він і пішов до брами.

На Вітіко ніхто не звертав уваги. Зі своїм священиком він ішов уздовж муру до виходу. Звідти він заквапився до міста. По дорозі йому траплялися люди, які спішили у Вишеград. Інші люди йшли або їхали верхи після заїзду в місто. Вітіко ще раз побачив єпископа Сильвестра, що зі своїми священиками повільно йшов до Праги. Вітіко в гурті кількох людей проминув його.

Дійшовши до заїзду, Вітіко розпрощався зі священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному єпископові Сильвестру, що він уже не може зайти до нього, бо повинен негайно їхати до хворого князя. Священик пішов, і Вітіко зайшов до заїзду. Там оглянув коня, попросив щось поїсти, а коли і він, і кінь покріпилися, знову накинув шубу на свій шкіряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сів верхи і виїхав із міста.

Вітіко їхав на північ, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Він дозволяв собі зупинятися тільки для того, щоб кінь міг поїсти та відпочити. Перепочинки на ніч робив лише такі короткі, які давали йому змогу робити знання дороги і пора року. Дев’ятого дня місяця лютого він добувся до Гости і одразу пішов до князя.