Розділ «Цинамон[2]»

— Чому ні? Бо мені нічого було сказати.

— А тепер? — запитав батько.

— А тепер тигр розповів мені про джуглі, про базікання мавп і запах світанку, і смак місячного світла, і шум крил фламінго, коли зграя здіймається в повітря, — сказала вона. — І ось, що я хочу сказати: я іду разом з тигром.

— Ти не можеш цього зробити, — сказав Раджа. — Я забороняю.

— Складно, — сказала Цинамон, — заборонити тигрові щось, що він хоче.

І Раджа й Рані, трохи подумавши, погодились, що це так.

— І, крім того, — сказала Рані, — вона там точно буде щасливішою.

— А що ж робити з кімнатою в палаці? І манговим гаєм? І папугою? І портретом старенької тітки Рані? — запитав Раджа, який завжди бачив практичний бік справи.

— Віддайте їх людям, — сказав тигр.

Тож було оголошено, що городяни віднині є гордими власниками папуги, портрета, мангового гаю і що принцеса Цинамон може говорити, але залишає їх ненадовго, їдучи здобувати освіту.

Натовп зібрався на міській площі, невдовзі двері палацу відчинилися, і звідти вийшов тигр з дівчинкою. Тигр повільно йшов крізь натовп, а на його спині сиділа дівчинка і міцно трималася за хутро. Скоро їх обох проковтнули джунглі. Так ідуть тигри.

Тож зрештою нікого не з’їли. А що стосується старенької тітки Рані, то пам’ять про неї поступово замінив портрет на міській площі, на якому вона назавжди залишилася гарною і молодою.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!