Розділ «Цинамон[2]»

Цинамон заплакала.

— Страх, — сказав тигр і став гарчати. Вій почав муркотіти ледь чутно, потім — як далекий вулкан, нарешті загарчав так голосно, що стіни палацу здригнулись.

Цинамон затремтіла.

— Любов, — сказав тигр і своїм шорстким червоним язиком злизав кров з долоні Цинамон і лизнув її м’яке смагляве обличчя.

— Любов? — нерозбірливо прошепотіла Цинамон.

Тигр відкрив пащу і вишкірився, як голодний бог. Так роблять тигри.

Того дня місяць був уповні.

Був ясний ранок, коли дитина і тигр вийшли з кімнати разом. Грали цимбали, співали яскраві птахи, й Цинамон із тигром йшли до Рані і Раджа, які сиділи у тронній залі в оточенні слуг, котрі обмахували їх пальмовим гіллям. Тітка Рані сиділа в кутку і пила чай із незадоволеним виглядом.

— Вона вже може говорити? — запитала Рані.

— Чому ви не запитаєте в неї? — прогарчав тигр.

— Ти можеш говорити? — запитав Раджа у Цинамон.

Дівчина кивнула.

— Хм, — гмукнула тітка Рані. — Вона може говорити не більше, ніж облизати свою спину.

— Тш! — сказав Раджа тітці Рані.

— Я можу говорити, — сказала Цинамон. — Я думаю, я завжди могла.

— Чому ж ти тоді мовчала? — спитала мати.

— Вона й зараз не говорить, — пробурмотіла тітка Рані, трясучи пальцем, схожим на палицю. — Це тигр говорить за неї.

— Хтось може примусити цю жінку замовкнути? — запитав Раджа.

— Легше змусити їх говорити, ніж мовчати, — сказав тигр, поклавши край цій розмові.

І Цинамон сказала: