Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Перший загін турків, що намагався пробитися крізь завісу вогню, був зустрінутий криками і вістрями списів. Решту зустріли шаблями, кирками, палаючими хрестовинами і обушками.

За три сажені від Гергея на дерев'яній вежі з'явився товстопикий турок у зеленому тюрбані із величезним бунчуком у руці. Все його лице наче перетворилося в зяючу пащу, так він верещав: «А-л-л-а-х!» Гергей вхопив обрізок гарматного ствола, який був трохи меншим, і пожбурив ним у голову турка, а великий обрізок кинув у палаючий внизу вогонь.

— Аллах! Аллах! Біссміллах! Вперед!

На велетенській дерев'яній споруді турки закишіли, наче потривожені мурахи. Вони, напевно, пробилися б крізь вируючий вогонь, якби раптом не сталося щось дивне: знизу теж загриміли рушничні й гарматні постріли.

Це почали вибухати глиняні кварти, розкидаючи навсібіч палаючу сірку. Під ногами в турків наче розверзнувся кратер вулкана.

— Я керім! Я рахім! Медед! Ей ва! Етішир! — лементували турки, кидаючись у різні боки.

Але ясаули не пускали їх.

— Ми переможемо! Настав час торжества! — кричали вони і наказували тим, хто лишився внизу: — Води! Води! Відрами!

Воду, зброю, одяг — все пустили в хід турки, аби загасити пожежу і врятувати велетенську дерев'яну споруду, над зведенням якої вони трудилися стільки днів і ночей.

Але до цього часу порозтоплювалося сало і воловий жир. Частіше почали вибухати кварти, розкидаючи сірку і підпалюючи великі колоди.

— Я керім! Я рахім! Крізь вогонь — у фортецю!

Туркам не вірилося, що такі величезні колоди можуть загорітися з усіх боків зразу.

Вони заповзято носили воду в шкуратяних мішках, діжках і шапликах. Вони кидалися всюди, де лише вибивалися язики полум'я, схожі на розмаяні кінські хвости. Стрибаючи від жаху й люті, вони гасили вогонь.

— Бре-ре! Гей, ти! Я-ху! Давай! Давай! — лунали весь час вигуки, звернуті до водоносів.

Але поміст уже перетворився на велетенське кострище. І тоді почали вибухати начинені порохом обрізки рушничних стволів. Вируючий жир сичав і спалахував синіми язиками, бризкаючи туркам в очі. З оглушливим гуркотом вибухнули два обрізки гарматного ствола, порозкидавши і колоди, і людей. Жах, лють, зойки! Пекло!

Дорогу до відступу перепинив гуркотливий, ревучий вогонь. Яничарам лишалося тільки одне: пробиватися до фортеці. І турки лізли по щаблях облогових драбин, поміж острівцями полум'я, крізь запону диму. Відчайдушним стрибком деякі вискакували на кам'яну стіну — і тієї ж миті летіли донизу з пробитими головами. Інші оскаженіло танцювали на вершині кострища і зброєю гатили по вогненних кінцях колод. Марні зусилля!

Під мурами фортеці вирував вогняний вихор, вибухи гуркотіли, мов удари грому. Турки металися, наче пекельні тіні. Одяг на них був охоплений вогнем, бороди палали, горіли тюрбани. Видно, що в Магометів рай їм судилося потрапити шляхом пекельних тортур, стогонів і зойків.

Та й на фортечних мурах спекота була нестерпна, довелося навіть відкочувати гармати, поливати помости водою, щоб пожежа не перекинулася й до фортеці.

У вогненному пеклі завивали поранені турки, втративши надію на порятунок. За стіною полум'я чулися розлючені окрики ясаулів, злітали до неба хмари пари — турки вдавалися до крайніх і марних спроб погасити пожежу.

Обложники і обложенці були розділені морем диму і полум'я, що здіймалося до небес.