Розділ «ТЕХАНУ»

А стосовно того, що вона досі живе тут і доглядає за хворим Яструбом, то це також не їхній клопіт. Вони б знову, мабуть, сказали: "Так має бути". Тенар бувала в селі нечасто, і люди ставилися до неї доволі приязно. Колись вона навіть жила в Ре-Альбі, у хатині старого Вітряка, до того ж вважалася названою донькою Оґіона, котрий перед смертю послав саме за нею. Щоправда, потім вона прийшла сюди з дівчинкою, на яку страшно було й поглянути, і всі відразу почали обминати Оґіонове обійстя десятою дорогою. Та й, зрештою, хіба може таке статися з простою жінкою? Спочатку в одного мага вчиться, потім другого на ноги ставить... Щось тут не так — вочевидь, не обійшлося без чарів! До того ж вона ще й чужинка... Втім, з іншого боку, Ґоя була дружиною багатого ґазди з Серединного Долу. І хоча Кремінь уже помер, а вона овдовіла, та хіба збагнеш, що в отих відьом на думці? Мабуть, так має бути, і краще її не чіпати...

Тенар зустріла колишнього Архімага Земномор'я біля паркану, яким був огороджений сад, і повідомила йому:

— Кажуть, у порт прибув корабель із Хавнору.

Гед зупинився. Здавалося, його на мить пересмикнуло, але потім він опанував себе, намагаючись приховати, що першим його наміром було бажання негайно втекти, сховатися, причаїтися в траві — як миша від яструба.

— Геде, — злякалася Тенар, — що з тобою? Я нічого не розумію!

— Я не можу... — прошепотів він. — Не можу зустрічатися з ними.

— Із ким?

— З людьми, яких прислав Король.

Його смагляве обличчя сполотніло, як і тоді, коли дракон Калесин приніс його на Велику Кручу. Гед здавався таким нажаханим і беззахисним, що Тенар не могла вчинити інакше: треба було якось заспокоїти його.

— А тобі й не конче з ними зустрічатися. А якщо хтось сюди навідається, то я відразу прожену їх. Ходімо краще до хати. Ти ж нині ще нічого не їв.

— Сюди хтось приходив? — спитав він.

— То Скороход, до наших кіз прицінювався. Ну, то ходімо вже!

Гед поспіхом рушив за Тенар, і вона відразу зачинила двері зсередини.

— Не бійся, Геде, ніхто не заподіє тобі лиха.

Він сів на лаву біля столу і похмуро похитав головою:

— Їм це не потрібно, ні.

— А вони знають, що ти тут?

— Не знаю.

— Чого ж ти тоді боїшся? — вона запитувала спокійно і твердо, не втрачаючи самовладання.

Він затулив обличчя руками, потім, дивлячись на підлогу, потер скроні і чоло, наче згадуючи про щось.