Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— Гаразд, — сказав Гед і, піднявши патерицю, махнув нею у бік незнайомця, і той зник, наче полум'я свічки, погашене подихом вітру.

Приголомшений Арен не знав, що й казати. Дракон рвучко підхопився на всі свої чотири криві лапи, забряжчав лускою і люто вишкірився. Натомість маг знову спокійно сперся на свою патерицю.

— То був лише його посланець — мана, безтілесна подоба свого пана. Такий привид здатний говорити і слухати, але сили в ньому немає, хіба що наші власні страхи можуть надати йому хоч якоїсь ваги... Але він навіть зовні не надто схожий на свого господаря. Хоча може стати схожим, якщо той сам цього забажає. Тож наразі ми ще не знаємо, як тепер насправді виглядає старий Коб.

— Як ти гадаєш, він десь поряд?

— Примарні посланці не можуть перетинати водних просторів. Отже, він тут, на Селідорі. Але Селідор — величезний острів: набагато більший, ніж Роук чи Ґонт, і майже такий, як Енлад. Ми можемо ще дуже довго шукати його.

І тут озвався дракон. Гед вислухав його і повернувся до Арена.

— Ось що каже істинний Володар Селідору: "Я повернувся сюди, на рідний острів, і не покину своїх володінь. Я знайду Руйнівника, відведу вас до нього, і разом ми зможемо його знищити". А я ж казав тобі, Арене: якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву.

І Гед шанобливо став перед велетенським змієм на одне коліно — так само, як відданий лицар перед своїм королем, — і, звертаючись до Орм-Ембара Істинною Мовою, подякував йому за мудрість і твердість духу. Відтак дракон знову виповз на вершину дюни, змахнув крилами і полетів геть.

Гед обтрусив з одягу пісок і сказав Аренові:

— Сьогодні ти бачив, як я став навколішки. Можливо, доки настане кінець, ти матимеш нагоду побачити це ще раз...

Арен не спитав, що саме маг має на увазі: за час їхнього тривалого знайомства він переконався, що в туманних висловлюваннях Геда криється істина. І все ж його остання фраза чомусь здалася юнакові трохи зловісною.

Вони ще раз повернулися на берег і пересвідчилися, що човен лежить достатньо далеко від лінії припливу. Відтак, прихопивши із собою решту провіанту і теплі плащі на випадок ночівлі просто неба, подорожани рушили на північ, углиб острова, назустріч далеким пагорбам. Вони йшли весь день, а ввечері окошилися поблизу потічка, що струменів між двома зарослими очеретом озерцями. Хоча літо було в розпалі, західний вітер, що дув з боку Відкритого моря, проймав аж до кісток. Небо запинав туман, і жодної зірки не було видно над пагорбами, які ніколи не бачили ані теплого домашнього вогнища, ані світла у вікні людської оселі.

Серед ночі Арен прокинувся. Їхнє крихітне багаття погасло, проте щербатий місяць, що висів на заході небосхилу, цідив на землю тьмяне молочно-сіре світло. У видолинку біля потічка і на схилах навколишніх пагорбів мовчки стовбичила сила-силенна людей. І всі як один дивилися на них із Гедом темними, безживними очницями.

Арен не наважився заговорити до них і поклав руку на плече Гедові. Чарівник здригнувся й одразу прокинувся.

— Що сталося? — запитав він.

Потім простежив за поглядом Арена і побачив мовчазну юрбу.

Усі вони, чоловіки й жінки, були одягнені в однакові темні шати. Годі було як слід розгледіти далекі обличчя в примарному місячному світлі, і все ж юнакові здалося, що серед тих, хто стояв ближче до них, є і його знайомі, хоч імен їхніх Арен згадати не міг.

Гед підвівся, і плащ упав із його рамен. Обличчя, волосся і сорочка мага жевріли м'яким сріблястим світлом, неначе він просочився місячним сяйвом. Чарівник простягнув руки до людей, що стояли навколо, і голосно сказав:

— О ви, хто вже прожив своє життя! Ідіть з миром і будьте вільними! Я розриваю ті пута, які досі тримали вас у полоні. Анваса мане харв пеннодате!

Ще протягом деякого часу мовчазний натовп стояв непорушно, а тоді люди повільно обернулися, побрели кудись у сіру імлу і розчинилися в ній.