Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

Випроставшись на повен зріст між драконом і Гедом, Арен відповів:

— Орм-Ембар.

Тепер меч більше не здавався йому важким. Гладеньке руків'я було дуже зручним — юнак тримав його впевнено, міцно стискаючи у правиці. Предковічна сила меча стала союзницею Арена, адже він нарешті зрозумів, як користуватися цією зброєю задля загального добра. Тепер це був його меч.

Дракон знову заговорив, але Арен не розумів його. Він озирнувся на Геда, якого не розбудив ані страшний гуркіт крил, ані голос дракона, і відповів:

— Мій повелитель стомився. Тепер він спить.

Почувши це, Орм-Ембар сповз іще нижче і зібгався калачиком на дні виярку. Високе сонце освітило лускаті боки дракона, і він весь аж засяяв, так наче був зроблений із лискучої криці та золота.

А Гед і досі безтурботно спав, зважаючи на дракона не більше, ніж сплячий селянин зважає на свого гончака.

Так минула година. Аж раптом Арен, здригнувшись, відчув, що чаклун сидить поряд, і, вочевидь, уже досить давно.

— Бачу, ти вже настільки звик до драконів, що засинаєш у них просто між лапами? — посміхнувшись, промовив Гед і позіхнув. А потім звівся на ноги і заговорив з Орм-Ембаром.

Дракон щось сказав чаклунові, і Гед уже хотів йому відповісти, аж раптом вони обидва обернулися й поглянули на Арена. Вони почули тихий скрегіт сталі меча, вихопленого із піхов. Юнак, тримаючи зброю напоготові, пильно дивився кудись на вершину дюни, що нависала над виярком. Там, у променях яскравого сонця, стояв чоловік. Вітерець легенько шарпав поли його просторого плаща і відкинутий на спину каптур, але сам незнайомець стояв непорушно, як із каменю витесаний. Це був високий, кремезний і доволі вродливий чоловік із густою чорною чуприною — довге кучеряве волосся спадало йому на плечі. Очі його, здавалося, дивилися кудись у далечінь, повз них. Незнайомець посміхався.

— Орм-Ембара я знаю, — промовив він. — І тебе, Яструбе, також, хоча ти й добряче постарів відтоді, як ми з тобою бачилися. Я чув, що ти став Архімагом? Авжеж, ти високо злетів, але й постарів нівроку. А це хто такий? Мабуть, твій юний слуга? Один із тих молодиків, котрі вивчають мистецтво Магії на острові Мудреців. Що ж привело вас сюди, так далеко від Роуку та його неприступних стін, які оберігають Майстрів від будь-якого лиха?

— Хтось проламав стіну, важливішу за роукські мури, — відповів Гед, обіруч стискаючи свою патерицю і не зводячи очей із чоловіка на дюні. — А хіба ти не постанеш перед нами у своєму власному тілі, щоб ми могли належно привітати того, кого так довго шукали?

— У власному тілі? — перепитав чоловік і знову посміхнувся. — А хіба людське тіло, тлінна плоть має якесь значення при зустрічі двох магів? Ні, нехай краще зустрінуться наші душі, Яструбе!

— Це, як на мене, навряд чи можливо... Хлопче, сховай свій меч і не хвилюйся: перед нами лише його посланець, примара, але не справжня людина. З таким самим успіхом можна рубати мечем повітря... У Хавнорі, коли твоя голова вже була сивою, тебе прозвали Кобом-Павуком. Але ж це лише прізвисько. Як же нам називати тебе, коли ми нарешті зустрінемося насправді?

— Ви називатимете мене своїм Володарем, — відповіла висока постать, стоячи на вершині видми.

— Зрозуміло, а як іще?

— Королем і Великим Майстром.

Орм-Ембар зненацька розлючено засичав; його величезні очі шалено блиснули. Але він лише відвернувся від високого чоловіка і припав до землі.

— А куди ми маємо прийти, щоб зустрітися з тобою, і коли?

— Я сам зустріну тебе у моїх володіннях, і тоді, коли мені буде зручно.