Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— Зрештою, він також добрий формотворець, — зауважив Гед, милуючись тонким мереживом павутиння.

— А в чому тут зло? — поцікавився молодший маг.

Здавалося, кругла павутина із чорним вічком посередині пильно стежить за обома чаклунами.

— Зло в тих тенетах, які плетемо ми, люди, — відповів Гед.

У цьому лісі не було чути пташиного співу. Тут панувала тиша, настояна на спекотному полуденному сонці. Від велетенських дерев тяглися прозорі тіні.

— Є вісті з Нарведуену й Енладу. Знову те саме...

— Спочатку південь і південний захід. Тепер північ і північний захід, — промовив Формотворець, не відводячи погляду від павутиння.

— Сьогодні увечері ми прийдемо сюди. Ліпшого місця для нашої наради тепер не знайти.

— Так то воно так, але... Мені, приміром, нічого порадити, — Формотворець нарешті перевів погляд на Геда, і від його зелених очей війнуло холодом. — Я боюся, розумієш? Усе просякло страхом. Навіть коріння...

— Авжеж, — погодився Гед. — Але нам належить дошукатися витоків цього лиха. Ми надто довго втішалися миром, який принесла віднайдена Каблучка, безтурботно грілися на сонечку і ловили рибку на мілководді. Нині знову настав час зазирнути в глибини буття... — сказавши це, Архімаг залишив Формотворця наодинці з крихітним павучком, що сторожко зачаївся у своїх сріблястих тенетах посеред осяяної весняним сонцем галявини.

Небавом, діставшись затіненого узлісся Примарного саду, Гед сів на землю, сперся спиною на кремезний корінь велетенського дерева і поклав патерицю на коліна. Відтак він заплющив очі й послав свою душу в політ над полями та пагорбами — на північ, до оточеного бурхливими морськими хвилями мису, де височіла Одинока Вежа.

— Куремкармерук, — покликав Гед Майстра-Істинномовця, і той негайно обізвався, відірвавшись від грубезної книги з іменами коренів, трав, листя, насіння та пелюсток, які він читав своїм учням:

— Я тут, мій пане.

Потому Майстер-Істинномовець, високий і худий старець, у вовняній мантії з каптуром, накинутим на сиву голову, стояв і слухав когось невидимого, а учні, що сиділи за столами, не зводили з нього приголомшених очей.

— Я прийду, — пообіцяв Куремкармерук і знову схилився над книгою. — Отже, ця пелюстка трави молі називається "гебера", її чашолисток — "партонат", а стебло, листя й корінь мають свої власні імена...

У цю мить Гед, котрий непорушно сидів піддеревом Примарного саду, знову повернув своїй душі тілесну оболонку — він і так чудово знав усі імена трави молі, тож тепер Архімаг, не розплющуючи очей, зручно випростав ноги і незабаром тихо заснув у затінку віковічних дерев.

РОУКСЬКІ МУДРЕЦІ

На острові Роук існує Школа чаклунів, до якої з усіх Внутрішніх земель посилають хлопців, котрі змалечку виявили здібності до чарів. Тутешні учні опановують урочі мистецтва Високої Магії, знайомляться з різними видами чарів, вивчають Істинні імена і руни, вправляються у заклинаннях. Зрештою, після багатьох років навчання, глибоко усвідомивши, що належить і чого не належить робити магові, школярі можуть отримати чаклунське звання і чарівну патерицю — звісно, якщо їхні руки, розум і дух досягли зрілості.

Так чи інакше, але справжнім чарівником можна стати тільки на Роуку, хоча звичайних ворожбитів і знахарів можна зустріти на всіх островах Земномор'я, а самі чари нерідко є для остров'ян не менш потрібними, ніж хліб, і не менш приємними, ніж музика. Можливо, саме тому Роукська школа зажила серед людей неабиякої слави й особливого пошанівку. Дев'ять магів, Майстрів Школи, вважаються рівнею дев'яти принцам Архіпелагу, а над хранителем острова Роук, головним Майстром і Архімагом Земномор'я, не владна жодна людина, за винятком Короля Земномор'я, але й це лише вияв поваги до свого державця, радше веління серця, адже навіть Король не може примусити такого могутнього чаклуна скоритися. Але так було споконвіків: навіть тоді, коли не існувало ще істинних королів, Архімаги жили у злагоді з володарями, дотримуючись загальноприйнятих законів і звичаїв. На острові Роук завжди все залишалося так, як було заведено ще у сиву давнину. Це місце здавалося надійно захищеним від будь-якої лихої напасті, а у просторих шкільних залах і прохолодних коридорах Обителі Мудреців завжди лунав безтурботний сміх учнів.

Арена супроводжував кремезний юнак у плащі, застебнутому срібною пряжкою на знак того, що він уже завершує свої чаклунські студії і небавом сподівається отримати чарівну патерицю. Хлопець мав дивне ім'я — Талан ("Коли я народився, у моїх батьків уже було шестеро дочок, тож тато сказав, що зі мною їм нарешті поталанило"). Юнак був приємною людиною, кмітливим і дотепним співрозмовником. За інших обставин Арен, безперечно, поцінував би Таланів гумор, але сьогодні голова його аж гула від вражень, тож принц майже не звертав уваги на свого нового приятеля. Звісно, це трохи дратувало Талана, одначе він продовжував незворушно розповідати гостеві про різні дива та легенди, пов'язані зі Школою чаклунів, потому почав потроху прибріхувати, доки, зрештою, не скотився до справжніх небилиць. Утім, Арен на все це відповідав однаково: "Он як!" або "Еге ж, зрозуміло!", тож небавом Талан дійшов остаточного висновку, що королевич — просто можновладний бовдур.