Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

Вигострене з одного боку лезо кинджала мало чотири вершки[11] завдовжки. Крихітний запоясник був зменшеною копією жертовного ножа — жриця Гробниць носила його за поясом, плетеним із кінського волосу, разом із в'язкою ключів та різними брязкальцями, про призначення яких іноді навіть не мала гадки. Досі Тенар іще не мала нагоди пустити кинджал у хід, хіба що якось, напередодні молодика танцюючи перед Троном, вона підкидала ніж угору і ловила його однією рукою. Їй подобався цей нестримний танок. Дівчина танцювала без музичного супроводу і тупіт її босих ніг відлунював під стелею Тронної Зали. Тенар не раз до крові різала собі пальці, намагаючись опанувати кинджал, і зрештою навчилася безпомильно ловити руків'я ножа. Куце лезо було досить гострим, аби до кістки розкраяти палець чи перерізати сонну артерію. Вона б і далі служила своїм володарям, байдуже, що вони зрадили та прокляли її. Безіменні піднімуть її руку і скерують в останньому діянні пітьми. Вони приймуть цю жертву...

Сховавши руку з кинджалом за спину, Тенар обернулася до Геда. Аж раптом він поволі підвів голову і втупився в неї. То був зболений погляд людини, яка пройшла довгий шлях і бачила не одне страхіття. Він не зводив з дівчини очей, і що чіткіше розбирав її риси, то більше прояснявся на виду.

— Тенар, — озвався він нарешті, ніби вітаючись, а тоді торкнувся срібної каблучки на її зап'ястку. Здавалося, він заспокоює себе, переконуючись, що перед ним — не мана. Гед не звернув уваги на ніж у руці дівчини. Погляд його ковзнув поверх хвиль, що билися об скелі, і за якусь мить він через силу промовив:

— Час... Час вирушати в дорогу!

Він заговорив, і її лють вщухла. Дівчина зніяковіла.

— Безіменні — це твоє минуле, Тенар. Тепер ти вільна людина, — сказав Гед і з несподіваною спритністю схопився на ноги. Випроставшись, він підперезав свій плащ. — Допоможи-но мені зіпхати човен на воду. Ось так. Нумо, ще раз... Досить! А тепер будь готова сісти на борт, щойно я скажу. Еге! Та тут доволі норовиста місцина... Ну ж бо! Стрибай!

Гед ускочив у човен слідом за Тенар і встиг упіймати її за руку, коли дівчина мало не впала, втративши рівновагу. Він посадив її на лаву, а сам, широко розставивши ноги, взявся за весло і повів човен на плесо відпливу, поміж каменями, що випиналися з води, повз укрите клаптями піни узбережжя — ген-ген, у безкрає море.

Коли берег залишився далеко позаду, Гед поклав весло і встановив щоглу. Тепер серед неозорих вод океану човен здавався дівчині зовсім крихітним.

Гед напнув ретельно залатане червоне вітрило. Впадало в око, що човен не раз бував у бувальцях, але скрізь панував бездоганний порядок і все аж сяяло чистотою.

— Все, — сказав Гед, — тепер нам нікого боятися. Ми вільні. Нас уже ніщо не переслідує, відчуваєш, Тенар?

І вона відчула цей подих свободи! Дівчина вирвалася із лабет мороку, які міцно тримали її протягом усього життя. Однак радості, як тоді, в горах, Тенар не відчувала. Дівчина зронила голову на руки і заплакала. Вона тужила за літами, змарнованими у полоні темряви. Ридала від болю, якого завдавало їй нелегке усвідомлення власного вибору. Адже свобода — це важка ноша, складне випробування для людського духу. Це не дарунок, а вибір, який майже ніколи не буває простим і очевидним. І хоча дорога біжить угору до світла, однак не кожній людині судилося її подолати.

Гед дав їй виплакатися, не обмовившись і словом. Мовчав він і тоді, коли сльози Тенар висохли, а вона затихла, не зводячи погляду з далекої синюватої смужки Атуанського берега за кормою. Гед залишався твердим і зосередженим, упевнено даючи раду вітрилу та стернуючи вперед, назустріч спіненим хвилям.

Пополудні він показав рукою на обрій, праворуч від сонця:

— Це Кареґо-Ат...

Вдалині Тенар побачила непевні, схожі на хмари, обриси пагорбів острова Богокороля. Атуан уже давно залишився позаду. Дівчина знову відчула, як нестерпна туга стиснула серце. Сонце золотим молотом било їй просто в очі.

Вони повечеряли сухарями і сухою в'яленою рибою, запивши страву водою з барильця, яке Гед наповнив перед відплиттям. Риба видалася Тенар огидною. Невдовзі море огорнула холодна зимова ніч. Далеко на півночі час від часу мерехтіли крихітні вогні селищ, розкиданих на узбережжі Кареґо-Ату. Зрештою, вони щезли в імлі, що здіймалася над морем, і мандрівці залишилися віч-на-віч із чорним небом та морською безоднею. Тенар умостилася на кормі. Гед ліг навпроти, поклавши під голову барильце з водою. Човен уперто плив уперед, за бортом тихо хлюпотіли сумирні хвилі, вітрило напиналося від легенького подиху південного бризу. Тут, далеко від скелястих берегів, море також здавалося сумовитим і мовчазним.

— Якщо вітер дме з півдня, — запитала Тенар пошепки, вслухаючись у шемрання моря, — то чому човен не пливе на північ?

— Бо нам туди не треба. Я наповнив вітрило чар-вітром, який жене нас на захід. Завтра вдосвіта ми покинемо карґадські води. Ось тоді я й дозволю човну плисти під звичайним вітром.

— Він може плисти сам по собі?

— Може, — серйозно відповів Гед, — тільки треба показати йому напрям. Але це не надто складно! Мій "Світозор" — мудрий човен. На нього можна покластися. Він бував і у Відкритому морі, і навіть у Східних широтах. Був і на Селідорі, де загинув Ерет-Акбе, а це найзахідніший острів у відомому людям світі.