Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Я зазирав, — сказав Яструб, наминаючи хліб.

— У темряві?

— Я начарував трохи світла. Чарівний вогник. Хоча тут це було дуже непросто. Навіть із патерицею мені би довелося добряче постаратися, а без неї взагалі здавалося, що я розпалюю вогонь під дощем. Але врешті я зумів запалити світло і знайшов те, що шукав.

Арха здивовано поглянула на чаклуна.

— Каблучку Ерет-Акбе?

— Її половинку. А друга — у тебе!

— У мене? Вона ж втрачена...

— І знайдена. Я носив її на ланцюжку. Ти зняла його у мене з шиї, запитавши, чому я не знайшов собі кращого оберега. Так от, оберегом, кращим за половинку каблучки Ерет-Акбе, може бути тільки ціла каблучка. Проте кажуть, що півхлібини краще, ніж нічого. Тож тепер моя половинка у тебе, а твоя — у мене.

Крізь могильний морок Арха побачила, що він усміхається до неї.

— Коли я забирала у тебе оберіг, ти сказав, що я не знаю, як із ним поводитися...

— Це правда!

— А ти знаєш?

Яструб кивнув головою.

— Розкажи мені про те, що це за каблучка і як ти знайшов слід загубленої половинки. Як ти потрапив сюди і навіщо? Я мушу знати це, і тоді, можливо, зрозумію, що треба робити.

— Може, й так... Гаразд! Хочеш знати, що таке каблучка Ерет-Акбе? Ну, бачиш, ця річ не виглядає вельми коштовною, та й на перстень не дуже схожа — надто вже велика. Хоча й браслетом її не назвеш — малувата. Ніхто не знає, для кого зробили це кільце. Колись воно належало Ельфаран Яснокосій — ще до того, як море поглинуло острів Солею. Та вже навіть тоді каблучка була старою, як світ. Так чи інак, але врешті вона потрапила до Ерет-Акбе... Каблучку викували із міцного срібла. На її зовнішньому боці вирізьблено хвилястий візерунок, а на внутрішньому — дев'ять Рун Сили. На тій половинці, яка зараз у тебе, залишилися чотири руни і частина п'ятої. І на моїй так само. Каблучка зламалася саме посередині руни, зруйнувавши її магічну силу. Відтоді цей знак називають Втраченою Руною. Магам відоме значення решти восьми рун: скажімо, "Пірр" оберігає від божевілля, вітру та вогню, "Гез" дарує терпіння і спокій. А зламана руна об'єднувала острови Земномор'я. Вона була знаком мудрого владарювання і символом миру. Жоден король не може стати добрим правителем для своїх підданців без допомоги Руни Єднання. Але тепер її ніхто не пам'ятає. І відтоді, як каблучку Ерет-Акбе було втрачено, у Хавнорі перевелися видатні вожді. Полум'я чвар та воєн охопило Земномор'я. Щоправда, маги і володарі Архіпелагу мріяли віднайти Втрачену Руну. Але врешті й вони перестали посилати завзятців на пошуки каблучки, бо жоден із них не міг дістати той уламок реліквії, що зберігався у Гробницях Атуану, а та її половинка, яку Ерет-Акбе подарував карґадському королю, загубилася ще раніше. Словом, ті пошуки були цілковито безперспективними.

— І от через багато століть по тому прийшла моя черга. Коли я був трохи старшим, ніж ти зараз, мені довелося витримати одне випробування... То було щось на кшталт ловів або полювання: я блукав морськими просторами, переслідуючи підступну бестію, яка, зрештою, заманила мене на пустельний острів, неподалік від Кареґо-Ату й Атуану. То був крихітний острівець чи радше навіть піщана коса. Крім солоного джерела та кількох дюн, порослих травою, там не було нічого. На острові жило двоє старих — брат і сестра, як я гадаю. Либонь, вони трохи боялися мене, адже протягом багатьох років старенькі були єдиними людьми на острівці. Та я потребував допомоги, і вони зглянулися на мене. У них була хатина, зліплена з прибитих морем дощок, був вогонь. Господарі приносили мені їжу: назбирані на узбережжі їстівні мушлі, в'ялене м'ясо птахів, яких їм удавалося підбити камінням. Жінка боялася мене, але годувала. Я намагався не лякати їх, тож згодом остров'яни стали довіряти мені, а стара навіть реліквію свою показала. Так, у неї теж був свій скарб — гаптована перлами сукенка з вибійчаного шовку, вбрання маленької принцеси (хоч самі старі прикривали наготу тюленячими шкурами).

— Поговорити з ними я не міг, бо тоді ще не знав карґадської мови, а старі не розуміли мови Архіпелагу і майже нічого не тямили про себе. Мабуть, їх привезли на острів ще зовсім малими і кинули напризволяще. Я не знаю, хто це зробив і навіщо... Навряд чи й брат із сестрою могли щось сказати про своїх кривдників. Усе, що вони знали, — це безмежне море, пісок і вітер... А коли я покидав острів, то отримав від старої подарунок — уламок каблучки Ерет-Акбе...

Яструб перевів дух.

— Що це за річ, яка з неї користь? Тоді я знав про це не більше, ніж вони. Найцінніший у світі дар мені зробила бідна стара, зодягнена в тюленячу шкуру. Вона довірила святиню невігласові, котрий запхав дарунок до кишені, подякував і поплив геть. Я рушив далі і, зрештою, зробив те, що мав зробити. А потім були інші пригоди... Я побував на Драконових Пасовищах, це на захід звідси, і ще багато де... Проте дарунок тієї жінки завжди був зі мною. Я повісив каблучку на ланцюжок і почепив на шию, ніколи особливо над цим не замислюючись. Але згодом на далекому острові Селідор, там, де у двобої з драконом Ормом загинув Ерет-Акбе, я розмовляв із одним драконом, нащадком того Орма, і він пояснив мені, що за річ я ношу на грудях. Його дуже розсмішило моє невігластво. Дракони взагалі вважають людей кумедними істотами. Втім, Ерет-Акбе вони не забувають, хоч і говорять про нього, як про дракона...

Згодом я повернувся у Потаємне море і приплив до Хавнору. Я родом з острова Ґонт (це недалеко від Карґада) і свого часу таки поблукав світами, але на Хавнор прибув уперше. Там я побачив білі вежі та спілкувався з поважними людьми, з купцями та принцами, володарями прадавніх королівств. Я розповів їм про свій скарб і сказав, що маю намір податися до Гробниць Атуану за другим уламком каблучки Ерет-Акбе, щоби нарешті віднайти Втрачену Руну, запоруку миру. Бо в цьому світі нам найбільше бракує миру... Вожді Хавнору гаряче підтримали мене і допомогли спорядити човен. А небавом я вивчив карґадську мову і приплив на Атуан...