Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Не лише капітан Ваґнер так чекав відкриття нової гральної зали. Чекали всі. Увесь прикордонний гарнізон роками чекав на гральну залу, яку мав відкрити Каптурак.

Каптурак прибув тиждень по тому, як поїхав окружний начальник, і, напевне, привернув би до себе далеко більшу увагу, якби водночас із ним, через дивний збіг обставин, не приїхала одна пані, що викликала загальну цікавість.

На кордоні Австро-Угорської монархії тоді було чимало людей однієї породи з Каптураком. Вони вже починали кружляти довкола старої імперії, мов ті чорні й боягузливі птахи, що з безмежної далечини нагледіли вмирущого. З понурим нетерпінням б’ючи крильми, чекали вони його кінця. Прямовисними дзьобами клюють вони свою здобич. Невідомо, ні звідкіля вони беруться, ні куди летять. Вони — пернаті брати загадкової смерті, її віщуни, супровідники й наступники.

Каптурак — дрібненький чоловічок із невиразним обличчям. Довкола нього гуляють чутки, випереджають його на його звивистих стежках, ідуть за ним ледве помітними слідами, які він лишає позад себе. Живе він у прикордонному шинку. Спілкується з агентами південноамериканських судноплавних компаній, які щороку переправляють на своїх пароплавах тисячі російських дезертирів до їхньої нової немилосердної вітчизни. Він охоче грає і мало п’є. Йому не бракує певної сумовитої привітності. Він розповідає, що роками промишляв контрабандою, переправляючи російських дезертирів, і жив по той бік кордону, де в нього своя хата, жінка й діти. Він, мовляв, мусив їх покинути, боячись, щоб його не заслали до Сибіру, після того як було спіймано на гарячому й засуджено не одного урядовця й військового, причетних до контрабанди. А на запитання про те, що він збирається робити тут, Каптурак, усміхаючись, коротко відповідає:

— Оборудки.

Власник готелю, в якому мешкали офіцери, такий собі Бродніцер, виходець із Сілезії, що з невідомих причин зачепився на кордоні, відкривав гральну залу. На вікні кав’ярні він почепив велике оголошення. Воно повідомляло, що тут будуть усілякі ігри, щовечора аж до ранку «даватиме концерти» музичний оркестр і виступатимуть «справжні кафешантанні співачки». «Новації» почалися з концертів оркестру, що складався з вісьмох вискіпаних десь і зібраних докупи музикантів. Згодом з’явився ще й так званий соловей з Маріаґільфа — білява дівчина з Одерберґа. Вона співала вальси Леґара, а на додачу — ризиковану пісеньку «Якщо я в кохання ніч переплину в сірий ранок…» і потім, на «біс» — «У мене під сукенкою штанці рожевенькі…». Отже, Бродніцер перевершив усі сподівання своїх клієнтів. Виявилося, що, крім численних великих і малих столів для гри в карти, він примостив у темному куточку за заслоною невеличкий столик для рулетки. Капітан Ваґнер усім про це розповідав, викликаючи захват. Людям, котрі вже багато років прослужили на кордоні (чимало їх ще зроду не бачили рулетки), ця невеличка кулька здавалася одним із тих чаклунських атрибутів великого світу, за допомогою яких здобувають вродливих жінок, дорогих коней, багаті замки. А кому ж не треба було допомоги її, тої кульки! У кожного з них позаду було убоге дитинство в школах закритого типу, безрадісна юність у кадетських корпусах, а по тому — тяжкі роки служби на кордоні. Вони чекали війни. Натомість прийшла часткова мобілізація проти Сербії, і вони безславно повернулися назад, щоб звично чекати механічного просування в званнях. Маневри, служба, казино — казино, служба, маневри! Вони вперше почули, як торохтить маленька кулька, і відтепер знали, що само щастя кружляє серед них, аби сьогодні впасти на одного, а завтра на іншого. Незнайомі бліді, багаті й мовчазні панове теж сиділи за рулеткою, — досі їх тут не бачено. Одного дня капітан Ваґнер виграв п’ять сотень крон. Наступного — сплачено всі його борги. Того місяця він уперше за довгий час отримав свою платню цілісіньку, усі три виплати. Щоправда, лейтенант Шнабель і лейтенант Ґрюндлер програли по сотні крон. Зате завтра вони могли виграти по тисячі!..

Коли біла кулька починала бігати по колу так, що сама ставала схожа на якесь молочно-біле коло, нанесене на чорні й червоні поля, коли чорні й червоні поля так само зливалися в суцільне вертке кружало непевного кольору, серця офіцерів здригалися, і в головах починало так чудно густи, неначе в мозкові кожного шугала якась особлива кулька, а в очах мигтіло чорне й червоне, чорне й червоне. Коліна тремтіли, хоча офіцери грали сидячи. Очі відчайдушно квапливо поривалися за кулькою, проте за нею неможливо було встежити. Підвладна своїм власним законам, вона врешті починала хилятися, сп’яніла від біганини, і, знеможена, лягала в котрусь нумеровану ямку. З усіх грудей вихоплювався стогін. Навіть тому, хто програв, ніби попускало. Про це розповідали один одному вже наступного ранку. І могутня п’янка жага здолала всіх. Чимраз більше офіцерів приходило до гральної зали. Прибувало й незнайомих цивільних із малознайомих місцевостей. Саме ці незнайомці додавали грі запалу, поповнювали касу, діставали з гаманців великі купюри, а з кишень жилеток — золоті дукати, годинники й ланцюжки, скидали з пальців персні. Усі номери готелю були замешкані. Сонні дрожки із запряженими в них сухоребрими шкапами, з візниками, що позіхали на передку, марно чекаючи пасажирів, — ці дрожки, такі схожі на воскові повозики з паноптикуму, тепер ожили, прокинулись — і ти поглянь! — виходить, колеса їхні могли крутитися, а сухоребрі шкапи, тупочучи копитами, трюхикати від вокзалу до готелю, від готелю до кордону й знову назад до містечка. Завжди похмурі торгівці всміхалися. Неначе світлішали темні крамнички, барвистішали розкладені в них товари. Ніч у ніч співав «маріаґільфський соловей». І так, наче розбуджені тим співом солов’їні сестри, з’являлися до кав’ярні ще ніколи тут не бачені, виряджені дівчата. У Бродніцера розсували столи, і всі танцювали під вальси Леґара. Весь світ одмінився…

Так, увесь світ! Подекуди з’явилися дивні плакати, яких у тутешніх краях зроду не бачили. Усіма мовами країни вони закликають робітників щетинообробної фабрики кидати роботу. Обробка щетини — єдина злиденна промисловість цієї місцевості. Робітники — переважно убогі селяни. Частина з них узимку заробляє на прожиток, рубаючи ліс, а восени наймається збирати врожай. Улітку ж цим людям доводиться йти на фабрику обробки щетини. Інша частина фабричного робітництва — то євреї з нижчих шарів. Вони не вміють ані рахувати, ані торгувати й не знають ніякого ремесла. Навкруги, в радіусі десь так миль на двадцять, немає жодної іншої фабрики.

Існували правила обробки щетини, незручні для виконання і надто затратні; фабриканти не любили їх дотримуватися. Треба було забезпечити робітників масками проти пилу й мікробів, будувати просторі й світлі приміщення для роботи, двічі на день спалювати відходи й замість робітників, що починали кашляти, наймати нових. Бо всі, хто працював на очищенні щетини, по недовгім часі починали кашляти кров’ю. Фабрика була стара, полупана кам’яниця, з невеличкими вікнами, дірявою шиферною покрівлею, з усіх боків оточена буйно порослими лозами, за якими розляглося широке пустирище, куди з незапам’ятних часів скидали сміття, дохлих котів і щурів, де іржавів усілякий бляшаний мотлох, валялися черепки глиняних горщиків поряд із драними черевиками. А далі слалися поля, повні золотої благодаті хліба, пронизані безугавним сюрчанням коників, і темно-зелені мочарі, незмінно озвучені радісним галасом жаб. Перед маленькими сірими вікнами, біля яких сиділи робітники, невтомно чешучи залізними граблями кустраті в’язки густої щетини й ковтаючи хмари сухого пилу, що розходилися від кожної в’язки, стрілою пурхали прудкі ластівки, танцювали блискучі літні мухи, пропливали білі й барвисті метелики, а крізь великі діри в дахові линув переможний спів жайворонків. Робітники, що лише кілька місяців тому прийшли на фабрику з просторих сіл, де вони народилися й зросли серед солодких пахощів сіна, холодного подиху снігів і теплого духу перегною, серед гучного пташиного гамору — серед усієї розмаїтості благодатної природи, — ці робітники дивилися крізь сірі хмари пилу на ластівок, метеликів і комарині танці й тужили за домівкою. Коли жайворонки заводили гучний спів, робітники сердилися. Раніше вони не знали, що є закон, який зобов’язує фабрикантів дбати про здоров’я робітників, що в імперії існує парламент і що в тому парламенті засідають і депутати, що самі колись були робітниками. З’явилися якісь чужі люди, виготовляли плакати, влаштовували збори, роз’яснювали конституцію та її хиби, читали робітникам газети, виголошували промови усіма мовами краю. Ті промови були гучніші за співи жайворонків і жаб’ячі хори. Робітники застрайкували.

То був перший страйк у цій місцевості. Він налякав політичні інстанції. Вони звикли десятками років влаштовувати спокійні переписи населення, святкувати дні народження цісаря, брати участь у щорічних рекрутських наборах і надсилати до намісництва одноманітні звіти. То тут, то там заарештовували українців-русофілів, котрогось православного священика, євреїв, спійманих на контрабанді тютюну, та шпигунів. Десятки років чистили в цій місцевості щетину, надсилали її до Моравії, Богемії, Сілезії на фабрики щіток і одержували звідти готові щітки. Довгі роки робітники кашляли, харкали кров’ю, хворіли й помирали по шпиталях. Проте вони не страйкували. А тепер довелося стягати сюди загони жандармів з далеких околиць і надсилати до намісництва звіт. Намісництво зв’язалося з військовим командуванням. А військове командування дало відповідні настанови начальникові гарнізону.

Молоді офіцери уявили собі, що «народ», себто найнижчі шари цивільних, вимагав рівних прав з урядовцями, дворянами й комерційними радниками. Цих вимог ні в якому разі не слід було задовольняти, як не хочеш революції. А революції вони не хотіли, отож доведеться стріляти, поки не пізно. Майор Цоґлауер виголосив коротку промову, з якої все стало зрозуміло. Звісно, куди краща для них була б війна. Вони не жандармські чи поліційні офіцери. Але війни поки що немає. Наказ є наказ. За певних обставин доведеться йти в атаку з багнетом напереваги чи й скомандувати: «Вогонь!». Наказ є наказ! Поки що він нікому не боронить ходити до кав’ярні Бродніцера й вигравати купу грошей. Одного дня капітан Ваґнер програв купу грошей. Один приїжджий, недавній кадровий улан, дворянин з гучним ім’ям, землевласник із Сілезії, вигравав два вечори поспіль і позичив капітанові грошей, а третього вечора його телеграмою викликано додому. Боргу було, загалом, дві тисячі крон — дрібниця для кіннотника! Та зовсім не дрібниця для єгерського офіцера! Можна було б удатися до Хойницького, якби Ваґнер не був уже винен йому три сотні.

Бродніцер сказав:

— Пане капітане, якщо хочете, мій підпис — до ваших послуг!

— Еге ж, — сказав капітан. — Хто дасть такі гроші під вексель за вашим підписом?

Бродніцер хвильку подумав:

— Пан Каптурак!

Каптурак тут-таки з’явився і сказав:

— Отже, йдеться про дві тисячі крон позички? А сплата?.. Якими частинами?

— Не маю уявлення!

— Великі гроші, пане капітане!