Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Ти мусиш знати, яка страшенно дурна вся ця історія! Тайтінґер набрид мені, як і всім. Отож я й сказав йому, що в мене рандеву, того вечора коло театру. А тоді вийшла твоя дружина, сама-одна. Мені довелося її супроводити. І саме коли ми поминали казино, вони всі висипали надвір.

Доктор прийняв руки з плечей Тротти й знову заходив по кухні. Він ходив майже нечутно, легкими, чуйними кроками.

— Мушу тобі сказати, — вів далі Тротта, — я зразу відчув, що має скоїтись якась біда. Я ледве озивався до твоєї дружини яким лагідним словом. І коли я потім стояв перед вашим садком, перед твоєю віллою горів ліхтар; і пам’ятаю — я ніби цілком виразно побачив на снігу, на стежці від садової хвіртки до дверей будинку твої сліди, і тоді мені набігла химерна думка, навіжена думка…

— Так?.. — сказав доктор і зупинився.

— Кумедна думка: мені на мить здалося, що твої сліди — то наче вартові… я не можу це висловити… я просто подумав — вони дивляться зі снігу на мене й на твою дружину.

Доктор Демант знову сів, пильно поглянув на Тротту й повільно промовив:

— Може, ти кохаєш мою дружину і лише сам того не усвідомлюєш?

— Я нічим не завинив у цій історії! — сказав Тротта.

— Ні, ти нічим не завинив! — потвердив полковий лікар.

— Але завжди виходить так, ніби я винен! — сказав Карл Йозеф. — Ти знаєш, я тобі розповідав, як вийшло тоді з пані Сламою. — Він урвав. Потім прошепотів: — Мені страшно, мені всюди страшно!

Полковий лікар розвів руками, стенув плечем:

— Адже й ти онук!

Тієї миті він не думав про лейтенантові страхи. Тепер йому здалося ще цілком можливим уникнути всього, що загрозою стояло перед ним. Кудись пропасти! Начхати на честь, на вище офіцерське звання, три роки прослужити з нижчим або ж утекти за кордон! Не датися розстріляти! Лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, раптом став для нього людиною з геть іншого світу, чужісінькою. І доктор сказав голосно і глузливо-весело:

— Така бридня! Честь, що метляється в отій дурній китиці на шаблі! Не можна провести додому жінку! Чи бачиш ти, яка все це нісенітниця? Чи не вирятував ти отого он, — він показав на цісарів портрет, — з борделю? Йолопство! — зненацька вигукнув він. — Підле йолопство!

Постукали. Увійшов господар і приніс дві повні чарки. Полковий лікар випив.

— Пий! — сказав він.

Карл Йозеф випив. Він не дуже добре тямив, що казав доктор, проте відчував, що Демант уже більше не був готовий умерти. Годинник вицокував свої бляшані секунди. Час не стояв. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Тільки чудо могло врятувати Деманта від смерті. Але чудес не буває — це він уже знав! Він сам, лейтенант Тротта, — фантастична думка! — з’явиться завтра там о сьомій двадцять і скаже: «Панове, Демант збожеволів сю ніч, я стрілятимуся замість нього!». Дитинно, смішно, неможливо! Він знов безпорадно глянув на доктора. Час не зупинявся, годинник безупинно вицокував свої секунди. Незабаром четверта — ще три години!

— Отже! — сказав нарешті полковий лікар.

Це пролунало так, ніби він уже щось вирішив, ніби вже твердо знав, що робити. Проте нічого він твердо не знав! Думки його, не пов’язані одна з одною, пливли наосліп заплутаними стежками в щільному тумані. Нічого він не знав! Нікчемний, підлий, дурний, залізний, могутній закон скував його і скутого посилав на дурну смерть. Він почув із зали шинку пізні звуки. Певне, там уже нікого не було. Господар бряжчав склянками з-під пива, складаючи їх під хлюпотливу воду, зсував стільці до столів і дзеленькав ключами. Треба було йти з пивниці. Може, з вулиці, зими, нічного неба з його зорями, зі снігу прийде рада й розрада? Він пішов до господаря, розплатився, повернувся одягнений — у чорному пальті й чорному крислатому капелюсі — і знову постав перед лейтенантом зовсім інакший, наче вдруге перевтілений. Карлові Йозефу він здався озброєним — куди краще озброєним, ніж колись при шаблі, в уніформі й ківері.

Вони вдруге перейшли подвір’я й коридор і вийшли в ніч. Доктор звів погляд у небо. Незворушні зорі не давали розради, вони були холодніші від навколишнього снігу. Темні стояли будинки, глухі й німі лежали вулички, нічний вітер порошив снігом, стиха бряжчали Троттині остроги, рипіли поряд докторові підошви. Обидва йшли швидко, наче поспішали до певної мети. У головах їм шугали уривки думок, уявлень, образів. Важкими і шпаркими молотами бухкали їхні серця. Без тями йшов у потрібному напрямку полковий лікар, без тями ступав за ним лейтенант. Вони підійшли до готелю «Золотий ведмідь». Зупинилися перед його склепінчастими ворітьми. В уяві Карла Йозефа зринув образ Демантового діда, срібнобородого короля єврейських шинкарів. Перед такими чи, може, набагато більшими ворітьми сидів він за свого життя. Підводився, коли біля нього зупинялися селяни. А що недочував, то нижчі на зріст селяни вигукували йому вгору свої замовлення крізь складені рупором долоні. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Двадцять хвилин по сьомій онук цього діда буде мертвий.