Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Ще п’ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося. За моїх часів з нас іще знімав стружку Радецький!

Ну все, кінець, подумав капітан Тротта. Відмежувала батька від нього важка гора військових чинів.

— Чи знайдеться у вас ракія, панотче? — спитав він, щоб підтвердити останні рештки родинної спільності.

Вони випили, цокнувшись, випили ще; після кожної чарки батько кректав, заходився нескінченним кашлем, червонів, аж синів, плювався, поволі заспокоювався й починав розповідати заїжджені історії з часів власної військової служби — з виразним наміром применшити заслуги і кар’єру сина. Нарешті капітан підвівся, поцілував батька в руку, а той його — в чоло і в щоку, приперезав шаблю, надягнув шолома й пішов з твердою певністю, що бачить батька востаннє в земному житті…

І це справді було так. Син писав старому звичні листи, а більше між ними жодних видимих стосунків не було. Капітан Тротта звільнився від довгої низки своїх предків-слов’ян. З нього розпочався новий рід. Літа котилися одне за одним, як добре припасовані мирні колеса. Згідно зі своїм рангом Тротта одружився з уже не молоденькою заможною небогою свого полковника, донькою окружного начальника з Західної Богемії, породив сина, зажив розміреності впорядкованого офіцерського життя в невеличкому гарнізоні, щоранку виїздив верхи на навчальний плац, по обіді грав у кав’ярні в шахи з нотарем, звик до свого капітанського чину, до свого суспільного становища, свого титулу й своєї слави. Він мав пересічні військові здібності, які й засвідчував на щорічних маневрах пересічними успіхами, був добрим подружжям, не довіряв жінкам, цурався карт, мав славу прискіпливого, але справедливого на службі, був запеклим ворогом будь-якої брехні, не гідної справжнього чоловіка поведінки, потайного боягузтва, хвалькуватої балаканини й жадоби почестей. Він був простий і бездоганний, як його послужний список, і лише гнів, що іноді охоплював його, дозволив би знавцеві людської породи здогадатись, що і в душі капітана Тротти криються темні провалля, де дрімають бурі й незнані голоси безіменних предків.

Він, капітан Тротта, не читав книжок і потай співчував своєму синові, який уже підріс і невдовзі мусив заходжуватись коло грифеля, аспідної дошки, гумки, паперу, лінійки й таблички множення і на якого вже чекали неминучі читанки. Капітан був певен, що син його також стане солдатом. Йому й на думку не спадало, що віднині й до кінця їхнього роду бодай один Тротта може мати інший фах. Якби він мав двоє, троє, четверо синів, вони б усі стали солдатами, але його дружина була слабовита, потребувала лікарського нагляду й лікування, вагітність була небезпечна для її здоров’я. Так гадав собі капітан Тротта. Подейкували про нову війну, він був до неї готовий щодня й щогодини. Так, він був майже певен, що йому судилося померти на бойовищі. Його нелукавій простодушності смерть на бойовищі здавалася природним наслідком військової слави. Аж поки одного дня він із недбалою цікавістю взяв до рук першу синову читанку. Хлопчикові щойно минуло п’ять років, та завдяки марнославству матері домашній учитель змусив його дочасно скуштувати гірких плодів науки. Капітан прочитав римовану вранішню молитву — вона десятками років залишалася незмінна, він іще пам’ятав її. Потім прочитав «Чотири пори року», «Лисицю й Зайця», «Царя звірів». А тоді знайшов зміст і натрапив на заголовок одного оповіданнячка, в якому йшлося чи не про нього самого, бо воно звалося «Франц Йосиф Перший у битві при Сольферіно»; капітан прочитав статейку й так і сів. «У битві при Сольферіно, — писалося на початку, — нашому цісареві Францу Йосифові Першому загрожувала велика небезпека». Аж ось з’явився й сам Тротта. Але ж який переінакшений! «Монарх, — сповіщала читанка, — у запалі бою вихопився так далеко вперед, що несподівано побачив себе оточеним ворожими кіннотниками. Під ту мить найвищої загрози туди на змиленому рудому коні, вимахуючи шаблею, підскочив юний лейтенант. Гей, які удари посипались на голови і на в’язи ворожих кіннотників!». І далі: «Ворожий спис прохромив груди юного героя, але більшість ворогів уже було побито. Із осяйним мечем в руках юний, безстрашний монарх зміг уже легко відбивати дедалі слабший напад. Тоді взято в полон усю кінноту ворога. А юний лейтенант, лицар Йозеф фон Тротта — ось його ім’я — отримав найвищу нагороду, якою наша Батьківщина відзначає своїх героїв, — орден Марії Терезії».

Капітан Тротта подався в садок, де тихими пообідніми годинами поралася дружина, й побілілими губами, ледве чутно спитав її, чи знайома вона з цією ганебною статейкою.

Дружина з усміхом кивнула головою.

— Це брехня! — вигукнув капітан і пошпурив книжку на вологу землю.

— Це ж бо для дітей! — лагідно мовила дружина.

Капітан повернувся до неї спиною. Гнів стрясав ним, як буря вутлим кущиком. Він швидко зайшов до будинку, серце його калатало. Був саме час гри в шахи. Він зняв із стіни шаблю, сердитим замашним рухом затяг на собі пасок і рвучким сягнистим кроком вийшов з дому. Побачивши його, хтось би подумав, що капітан збирається винищити цілу купу ворогів. У кав’ярні Тротта, не промовивши й слова, з чотирма глибокими поперечними зморшками на лобі під шорстким коротким чубом, програв поспіль дві партії, а відтак немилосердною рукою поваляв на дошці шахові фігури, аж заторохтіло, й сказав партнерові:

— Мені треба з вами порадитись!

Пауза.

— Мені вчинено наругу, — знов почав капітан, дивлячись просто в блискучі скельця нотаревих окулярів, і за мить відчув, що йому бракує потрібних слів. Треба було взяти з собою ту читанку. З такою одіозною річчю в руках йому було б легше пояснити, що сталося.

— Яку наругу? — запитав правник.

— Я ніколи не служив у кінноті. — Капітан Тротта вирішив, що найкраще почати саме так, хоча й відчував, що його не легко буде зрозуміти. — А ці безсоромні писаки розказують у книжках для дітей, що я на рудому коні, на змиленому рудому коні, пишуть вони, прискочив урятувати монарха.

Нотар зрозумів. Він знав цю оповідку з читанок своїх синів.

— Ви перебільшуєте вагу цього факту, пане капітане, — сказав він. — Поміркуйте лишень: адже це для дітей!

Тротта злякано втупився в нього. Тієї миті йому видалося, що весь світ у змові проти нього: автори читанок, нотар, власна дружина, син, домашній вчитель.