Розділ «Протистояння Книга III»

— Під кінець липня. Усе одно до зимівлі встигнемо приготуватися. Не хвилюєшся?

— Нє-а, — передражнила вона його. Підвелася. — Ой, глянь, як він забруднився!

— Казав я тобі.

Він дивився, як Френ спускається з ґанку і підбирає синочка з землі. Він сидів тут, де матінка Ебіґейл сиділа часто і подовгу, і думав, яке життя в них попереду. Думав, що все буде добре. У свій час вони повернуться до Боулдера, тільки тоді їхні діти зможуть зустріти однолітків, закохатись, одружитись і народити ще дітей. А може, частина Боулдера переїде до них. Були такі люди, які докладно про все розпитували, майже проводили перехресний допит… але очі в них були не сердиті, не зневажливі, а радше в них читалася якась туга, бажання теж знятися з місця. Стю і Френ, вочевидь, були не єдиними, ким оволоділа жага мандрів. Гаррі Данбартон, який раніше продавав окуляри, говорив про Міннесоту. Марк Зеллмен найдужче мріяв про Гаваї. Навчитися водити літак — і махнути на Гаваї!

— Марку, та ти ж уб’єшся! — обурено дорікнула йому Френ.

Марк тільки сором’язливо всміхнувся і сказав:

— Чиє б нявчало, Френні.

А Стен Ноґотний вдумливо обговорював поїздку на південь — може, до Акапулько на кілька років завіятись, а то — до Перу.

— Що я тобі скажу, Стю: я від цих людей нервувати починаю — просто як одноногий на змаганні з копняків. Я вже навіть кожного десятого-дванадцятого не знаю, хто він. Люди хати на ніч замикають… ну чого ти так на мене дивишся, це правда. Мене послухати, то й не повіриш, що я жив у Маямі — а шістнадцять років жив же ж! — і щодня двері замикав. Але, хай йому грець, оцю звичку втрачати мені сподобалося. Та хай там як, а народу вже забагато. Я от усе про Акапулько думаю. Тепер тільки Джейні залишилося вмовити…

«Це було б не так уже й погано, — подумав Стю, дивлячись, як Френ качає воду, — якби Вільна зона розділилася». Ґлен Бейтман теж би так вважав, він був цілком певен. Вона свою роль виконала, сказав би Ґлен. Найкраще розділитися до того, як…

До чого?

Ну, на останніх зборах Комітету Вільної зони перед їхнім від’їздом Г’ю Петрелла попросив дозволу озброїти своїх помічників — і отримав його. Останні кілька тижнів їхнього з Френ перебування в Боулдері це питання активно обговорювалось — і кожен у місті мав із цього питання чітку позицію. На початку червня п’яний побив одного з помічників і кинув його у вікно бару «Дірявий барабан» на Перл-стрит. Помічникові, який пробив своїм тілом вікно, довелося накласти понад триста швів і зробити переливання крові. Петрелла обґрунтовував, що такого б ніколи не сталося, коли б цей чоловік погрозив п’яниці табельною зброєю. Так що здійнялася суперечка. Було чимало людей (зокрема й Стю, який здебільшого тримав свої думки при собі), які вважали, що коли б у помічника був пістолет, то інцидент закінчився б не пораненим помічником, а мертвим п’яницею.

«Що буде, коли помічникам дати пістолети? — питав він себе. — Яке буде логічне продовження?» І йому здалося, що сухуватий учений голос Ґлена Бейтмана відповів: «Дасте їм більшу зброю. І машини. І коли ви виявите ще яку-небудь громаду на кшталт Вільної зони в Чилі чи, скажімо, в Канаді, тоді Г’ю Петреллу ви зробите про всяк випадок міністром оборони і, може, почнете розсилати пошукові групи, бо врешті…»

Воно все лежить навколо, чекає, доки його підберуть.

— Покладімо його спати, — сказала Френ, підіймаючись на ґанок.

— Добре.

— А чому ти все-таки сидиш такий понурий?

— Правда?

— Правда-правда.

Він підняв пальцями кутики рота.