Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Хіба це нічого не дає, Джилл?

— Гм... Джубале, я така схвильована, що не можу міркувати розсудливо. Що це дає?

— Заспокойся; це б не дало нічого навіть мені. Але професіонали, які працюють на мене, дуже прискіпливі: один із них приїхав у Паолі з переконливим статпринтом, зробленим з фотографії, яку у Кілгаллена поцупили з-під носа, Разом з візитками та посвідченням особи, що підтверджували, що він і є адресат — Озберт Кілгаллен. А потім — з його батьківськими манерами та відвертим обличчям — він витягнув з молодої леді, працівниці «І.Т. & Т», дещо з того, що, згідно з Конституцією, розголошувати не можна і що вона розповіла б в іншому разі хіба що перед судом. Так чи так, дівчина запам'ятала, як отримала й опрацювала те повідомлення. Зазвичай вона б не звернула уваги на одне із сотень повідомлень: вони влітають їй у вуха, вилітають з кінчиків пальців і зникають, збережені на заповнених мікро-принтах. Але, на щастя, ця молода леді — одна з Бенових відданих прихильниць; вона читає його колонку «Вороняче гніздо» щовечора — і це жахливий ґандж. — Джубал замислено дивився кудись удалину.

— Сюди!

З'явилася Анна, з якої крапала вода.

— Нагадай мені, — сказав їй Джубал, — написати популярну статтю про постійне читання новин. Темою буде те, що більшість неврозів та деякі психози можуть бути викликані непотрібною та нездоровою звичкою щоденного занурення у проблеми та гріхи п'яти мільйонів незнайомців. Заголовок буде такий: «Необмежені плітки». Ні: краще «Плітки здичавіли».

— Босе, ви захворіли.

— Не я. Але будь-хто інший — так. Простеж за тим, щоб я написав її наступного тижня. А зараз зникни — я зайнятий.

Він знову звернувся до Джилліан:

— Вона помітила Бенове ім'я — тож запам'ятала і повідомлення, майже заінтригована ним, тому що їй вдалося поговорити з одним із своїх кумирів... Гадаю, це її роздратувало — тому що Бен не заплатив за зображення. Лише за звук. О, вона пам'ятає це... І ще вона пам'ятає, що послуга була оплачена готівкою з телефонної будки — розташованої у Вашингтоні.

— У Вашингтоні? — повторила Джилл. — Але чому б Бен дзвонив з...

— Звісно, звісно! — роздратовано погодився Джубал. — З телефонної будки він міг подзвонити особисто своєму помічникові, використавши і зображення, і звук: це дешевше, простіше і швидше, ніж замовити відправлення статповідомлення назад у Вашингтон за майже дві сотні миль. Це безглуздо. Чи, швидше, це може означати лише одне: обман. Бен звик до обманів, як наречена — до поцілунків. Він не став би одним з найкращих вінчеллів у справі, якби відкривав усі карти одразу.

— Бен не вінчелл! Він ліппманн!

— Ти вибач, але я у цій справі не розрізняю кольорів. Тож поки помовч. Він міг подумати, що його телефон прослуховують, а статпринтер — ні. Чи він міг підозрювати, що прослуховують і те і те, — а я не сумніваюся, що так і було? Принаймні відтепер точно, якщо ще не тоді. І він використав цей трюк, щоб переконати тих, хто б його там не прослуховував, що й справді поїхав з Вашингтону і не повернеться впродовж кількох днів. — Джубал насупився. — В останньому випадку ми не покращимо ситуацію, якщо знайдемо його. Однак ми можемо поставити його життя під загрозу.

— Джубале! Ні!

— Джубале — так! — втомлено відповів він. — Цей хлопець підійшов надто близько до краю, — і він завжди так чинив. Завдяки своїй надзвичайній безстрашності він заслужив таку репутацію. Але кролик ніколи не робить більше двох стрибків до койота... а цього разу, можливо, вистачило й одного стрибка. Або взагалі — жодного, Джилл. Бен ніколи не брався за небезпечніше завдання. Якщо його зникнення насильницьке — а це можливо, — хіба ти захочеш ризикувати, погіршуючи ситуацію своїм аматорським, невмілим втручанням, привертаючи увагу до того, що він безслідно зник? Кілгаллен досі прикриває його — тому що колонка Бена виходить щодня. Зазвичай я її не читаю, але цього разу вніс це у свій розпорядок.

— «Консервовані колонки»! Містер Кілгаллен говорив мені про них.

— Звичайно. Деякі — з фонду Бенових вічних серій щодо корупційних кампаній. Ця тема така ж безпечна, як гарне ставлення до Різдва. Можливо, вони мають файли для таких непередбачуваних випадків; чи, можливо, Кілгаллен сам пише ці статті. У будь-якому разі, Бен Кекстон, завжди готовий Захисник Нещасних, офіційно перебуває, як і раніше, на своєму робочому місці. Можливо, він все це планував, моя люба — і саме тому, що зрозумів, що йому загрожує небезпека, він не посмів зв'язатися з тобою. Ну?

Джилліан з жахом озирнулася довкола — але краєвид залишався сільським: непереборно миролюбним і красивим, — а потім затулила обличчя руками:

— Джубале... Я не знаю, що робити!