Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Жодних проблем, — заперечив Майк. — От тільки вони починають підозрювати, що ми тут. Що я тут. Вони думають, що всі решта загинули. Я маю на увазі Сокровенний Храм. Інші кола не дуже-то чіпають... Багато хто з них виїхав з міста ще до того, як стався вибух, — він посміхнувся. — Ми могли б отримати гарні гроші за ці готельні номери; місто переповнене ударними групами Єпископа Шорта.

— Ну? Хіба зараз не час забрати свою родину кудись подалі?

— Джубале, не переймайся цим. У цього авто не було жодного шансу доповісти, — навіть по радіо. Я уважно за усім стежу. Це не проблема тепер, коли у Джилл зникло її хибне уявлення про «неправильність» у відділенні від тіла людей, які самі по собі були неправильні. Я звик використовувати різні хитрощі, щоб захистити нас. Але зараз Джилл знає, що я зроблю це лише тоді, як ґрокну повноту, — Людина з Марса радісно посміхнувся. — Минулої ночі вона вийшла зі мною на стежку війни. І це вже не вперше.

— Про що ти?

— О, ми лише довели до кінця руйнування в'язниці. Кількох в'язнів я не зміг зрозуміти; вони були надто порочні. Тож я позбувся їх ще до замків і дверей. Але я повільно ґрокав усе це місто впродовж цілих місяців... І знав, що декілька найгірших людей були не у в'язниці. Дехто з них навіть працював на громадській службі. Я чекав, складав перелік, переконувався у повноті в кожному окремому випадку. Тож тепер, коли ми залишаємо це місто, вони тут більше не живуть. Вони зникли. Їх потрібно було відділити від тіла й відправити до підніжжя, на старт, щоб вони звідти спробували знову. Між іншим, це ґрокання змінило ставлення Джилл — від жаху до відвертого схвалення: коли вона нарешті ґрокнула у повноті, що неможливо вбити людину, і що те, що ми всі робимо, значно більше схоже на те, як суддя видаляє з поля того, хто грає з «надлишковою грубістю».

— Ти не боїшся грати в Бога, хлопче?

Майк посміхнувся з безсоромною радістю:

— Я є Бог. Ти є Бог... І кожен покидьок, якого я прибираю, — теж Бог. Джубале, там сказано, що Бог помічає кожного горобця. Це Він і робить. Але більш правильне твердження, яке можна висловити англійською, звучить так: «Бог не може не помічати горобця, тому що Горобець — це і є Бог. А коли кішка підкрадається до нього, вони обоє Бог, й несуть Господні думки».

Ще одне авто почало приземлятися — і теж зникло, навіть не торкнувшись платформи; Джубал заледве встиг подумати, що варто щось сказати.

— Як багато вартих того, щоб видалити їх з поля, ти знайшов за минулу ніч?

— О, чимало. Десь із сотню, чи п'ятдесят — гадаю, я їх не лічив. Ти ж знаєш, це велике місто. Проте ненадовго воно стане незвично порядним. Жодного зцілення, поки не буде досягнуто суворої дисципліни, — Майк здавався нещасним. — І це те, про що я мав запитати у тебе, Тату. Боюся, що я збив з правильного шляху тих, хто йде за мною. Усіх наших братів.

— Яким чином, Майку?

— Вони надто оптимістичні. Вони бачили, як гарно це працює для нас; вони знають, якими щасливими, сильними, здоровими та освіченими вони стали, як глибоко вони люблять одне одного. А тепер вони думають, що ґрокнуть, що це — лише питання часу, щоб вся людська раса досягла такого ж блаженства. О, не завтра, — дехто з них ґрокає, що дві тисячі років — лише мить для такого експерименту. Але колись потім.

— Спочатку я теж так думав. І спонукав їх думати так само.

— Але, Джубале, я пропустив ключовий момент: люди — не марсіани. Я робив цю помилку знову і знову... Виправляв себе... Але й досі продовжую помилятись. Що ідеально працює для марсіан, — не обов'язково працюватиме для людей. О, концептуальна логіка, яка може бути висловлена лише марсіанською, працює для обох рас. Логіка інваріантна; але інформація різна. Тому й результати відрізняються.

Я не можу зрозуміти, чому, коли люди голодні, ніхто не стає добровольцем, щоб його зарізали, а решта змогли поїсти. На Марсі це очевидно і почесно. Я не можу зрозуміти, чому тут так цінують дітей. На Марсі наших двох маленьких дівчаток просто викинули б за двері, щоб вони або вижили, або померли; дев'ять з десяти личинок там помирають вже у перший сезон. Моя логіка була правильною, але я хибно зрозумів інформацію: тут немовлята не змагаються, а от дорослі — так; на Марсі дорослі не змагаються взагалі, бо вони стали обраними ще коли були немовлятами. Проте, так чи інакше, змагання та відбір присутні. Інакше раса котиться униз. Але помилявся я чи ні, намагаючись прибрати змагання, пізніше я почав ґрокати, що людська раса не буде мені допомагати.

У кімнату заглянув Дюк.

— Майку, ти здавався надвір? Довкола готелю зібрався чималий натовп.

— Знаю, — погодився Майк. — Скажи іншим, що очікування ще не наповнилося.

І він продовжив, звертаючись до Джубала: