Розділ «Чужинець на чужій землі»

Джилл згадала вираз обличчя шерифа та його зовнішній вигляд — коли несподіване обвисання спереду показало, що шериф, щоб не втратити гідності, виявляється, носив тісний корсет.

Так, ярмаркові часи були гарними. Вона подумки звернулась до Майка, щоб нагадати йому, яким кумедним здавався той селюк-шериф зі слідами від корсету на попереку та животі. Проте зупинилася: у марсіанській мові було відсутнє почуття гумору, тож, звичайно, вона не могла йому цього сказати. Між ними розвивався телепатичний зв'язок, проте лише марсіанською.

«Так, Джилл?» — подумки відповів він.

«Пізніше».

Через якийсь час вони дісталися «Імперського» готелю, і вона відчула, як сповільнювався його розум, коли він паркувався. Джилл би краще обрала намет на території ярмарку... Там їй бракувало лише одного: ванни. Душ — це добре, та немає нічого кращого за ванну з гарячою, гарячою водою — просто залізти в неї аж по підборіддя та відмокати! Інколи вони затримувалися в готелі на кілька днів і брали напрокат наземне авто. Майк спершу не поділяв її фанатичного захоплення щоденним миттям; тепер же він був таким же прискіпливим до чистоти, як і Джилл, — але лише тому, що вона привчила його до цього: бруд його не дратував. Більше того — він міг залишатися бездоганно чистим, не витрачаючи час на ванну; так само йому ніколи не потрібно було ходити до перукаря, поки він не дізнався точно, до якої саме довжини повинно відрости його волосся з точки зору Джилл. Але Майк також любив проводити час у готелях заради того, щоб купатися самому; більше за все він любив занурюватися у воду життя: незалежно від потреби митися та вже без жодної упередженості щодо води.

Готель «Імперський» був дуже старим і вважався просторим лише на початку свого існування, — зате ванна в номері, що носив горду назву «Для молодят», була достатньо великою. Щойно вони приїхали, Джилл одразу пішла до ванної кімнати, де почала набирати воду, — і була дуже здивована, коли побачила, що раптом виявилася готовою приймати ванну й стояла вже босоніж, — за винятком сумочки, яку й досі тримала в руках. Любий Майк! Він знав, як вона любила робити покупки, як раділа новому одягу; він обережно провокував її задовольняти цю дитячу слабкість, відправляючи у нікуди будь-який одяг, від якого, за його відчуттями, вона більше не була у захваті. Він би робив це щодня, якби Джилл не попередила його, що надто багато нового одягу на ярмарку впадатиме в очі.

— Дякую, любий! — вигукнула вона. — Лізьмо у ванну.

Він також або роздягнувся, або змусив зникнути й свій одяг, — ймовірно, останнє, вирішила Джилл. Але Майку було нецікаво купувати одяг для себе. Її слабкостей він не поділяв, бо все ще не бачив можливої причини носити одяг для чогось ще, крім простого захисту від стихій. Вони сіли у ванну обличчям одне до одного; Джилл зачерпнула долонями воду, доторкнулася губами й запропонувала йому. Не обов'язково було говорити; так само й ритуал був необов'язковим; просто Джилл подобалося нагадувати їм обом щось, про що нагадувати не було жодної необхідності, — хоч цілу вічність.

Коли він підняв голову, вона сказала:

— Коли ми їхали, я думала про те, яким кумедним здавався той огидний шериф без одягу.

— Він був кумедним?

— Так, і справді дуже кумедним! Я робила все можливе, щоб не засміятися. Не хотіла, щоб нас помітили.

— Поясни мені, чому він був смішним. Я не бачу тут жарту.

— Гм... Любий, не думаю, що можу це пояснити. Це не жарт, не каламбур чи щось, що можна пояснити.

— Я не ґрокнув, що він був кумедним, — серйозно сказав Майк. — Обидва ті чоловіки, суддя та шериф, — я ґрокнув неправильність. Якби я не знав, що це тобі не сподобається, то відіслав би їх геть.

— Любий Майку, — вона торкнулася його щоки. — Хороший Майк. Повір мені, дорогий мій, було значно краще зробити лише те, що ти зробив. Жоден з них не зможе жити далі, не соромлячись цього, — і я готова закластися, що у тому місті найближчі п'ятдесят років не буде жодних спроб заарештувати будь-кого за непристойну виставу. Поговорімо про щось інше.

— Я хотів сказати, що мені шкода, — справді шкода, — що більше не буде твоїх вистав. Я зробив усе, що міг, коли писав цей сценарій, люба. Думаю, що я дійсно не вмію організовувати вистави. Це моя вина, Джилл. Тім правильно говорить: мені бракує артистизму. Тим не менше наші виступи були досить гарними для того, щоб залишатися з «Об'єднаними Виставами Бакстера»... Бо з кожним днем я все краще ґрокаю простаків.

— Ось тільки ми більше не повинні називати їх простаками та дурнями, тепер ми не є частиною цього. Це просто люди; не «дурні».

— Я ґрокаю, що вони дурні.

— Так, любий. Проте це не ввічливо.