Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Її. І тобі потрібно позолотити їй руку переконливими монетами. Її звуть мадам Олександра Везант, станція Вашингтон. В, Е, З, А, Н, Т.

— Записав, — радісно сказав Джубал. — Томе, ти зробив мені величезну послугу.

— Сподіваюся. Чи буде щось для мережі найближчим часом?

— Зачекай, — Джубал глянув на записку Міріам, яку вона поклала перед ним кілька хвилин тому. У ній було: «Ларрі говорить, що радіоприймач не передає сигнал, і він не знає, чому». Джубал продовжив:

— Точка прийому сигналу вийшла з ладу через несправність приймача, — і у мене немає нікого, хто б міг її полагодити.

— Я відправлю когось.

— Дякую. Ще раз — дякую.

Він вимкнувся, потім замовив міжміський дзвінок за вказаним ім'ям — і дав вказівки оператору використовувати шифрування, якщо той номер має обладнання прийняти такий дзвінок. Саме так і сталось, і це його не здивувало. Дуже швидко на екрані з'явилося величаве обличчя мадам Везант.

Він посміхнувся та вигукнув:

— Привіт, Рубі!

Здавалося, вона спершу здивувалася, а потім придивилася уважніше:

— Це ж треба — Док Гаршоу! Старий негіднику! Бог любить тебе; рада тебе бачити. Де ти переховувався?

— Саме так, Беккі, переховувався. Копи на хвості.

Беккі Віззі не запитала чому; вона відразу ж відповіла:

— Чим я можу допомогти? Тобі потрібні гроші?

— У мене вдосталь грошей, Беккі, але я тобі дякую. Гроші не допоможуть; я у серйознішій халепі, ніж та, — і не думаю, що будь-хто, окрім самого Генерального Секретаря, містера Дугласа, зможе мені допомогти. Мені потрібно з ним поговорити, і негайно. Зараз... І навіть іще скоріше.

Вона виглядала спантеличеною.

— Це нелегке завдання, доку.

— Беккі, я знаю, бо я вже тиждень намагаюся до нього додзвонитися... І все марно. Але не вплутуйся в це, Беккі... Тому що, дівчинко, у мене тут — просто пекельна спека. Я використав усі свої можливості; ймовірно, ти щось порадиш мені, — наприклад, телефонний номер, завдяки якому я зможу дістатись до нього. Але я не хочу вплутувати у це тебе особисто. Ти можеш постраждати, а я ніколи не зможу глянути в очі професору, — якщо коли-небудь ще його зустріну, земля йому пухом.

— Я знаю, чого професор хотів би від мене! — різко сказала вона. — Тож досить цієї маячні, доку. Професор завжди присягався, що ти — єдиний хірург, здатний різати людей, а всі решта — м'ясники. Він ніколи не забував того випадку в Еклтоні.