Барва чарів

— Я кажу, що нічого нема гіршого за рабство, — ствердив Двоквіт. Він роззявив рота, коли чарівник викинув своє відро далеко в море й важко сів на затоплену палубу, а на обличчі — немов сіра маска.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас у риф, та схоже, це судно не бажає тонути й ми повинні дістатися суші рано чи пізно, — втішно мовив Двоквіт. — Ця течія має кудись прямувати.

— Поглянь на обрій, — монотонно вказав Буйвітер.

Двоквіт зіщулив очі.

— На вигляд нормально, — відповів за якусь мить. — Правду кажучи, видається, його там менше, ніж зазвичай, але…

— Це через Закрайспад, — мовив Буйвітер. — Нас несе за край світу.

Настала довга тиша, порушувана лиш ударами хвиль, доки напівзатоплений корабель повільно крутився в течії. Вона вже була вельми сильною.

— Мабуть, тому ми й ударились об той риф, — додав Буйвітер. — Уночі нас знесло з курсу.

— Хочеш попоїсти? — запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.

— Хіба ти не розумієш? — гаркнув Буйвітер. — Нас несе за Край, хай йому грець!

— Ми можемо якось цьому зарадити?

— Ні!

— Тоді не бачу сенсу панікувати, — спокійно мовив Двоквіт.

— Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, — пожалівся Буйвітер небесам, — От якби…

— От якби тут була моя малюнкова коробка, — озвався Двоквіт, — та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…

— Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, — сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.

— Хтозна.

— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.