Барва чарів

Ласка вказав у напрямку охопленого пожежею міста.

— Ти пережив оте? — запитав він.

Чарівник тернув по очах червоною обсмаленою рукою:

— Я був там, коли все почалося. Бачите отого? Що позаду?

Він вказав назад на дорогу, де його супутник і досі до них доїжджав таким способом верхової їзди, за якого кожні кілька секунд випадають із сідла.

— Ну, — сказав Ласка.

— То він наробив, — просто мовив Буйвітер.

Бравд і Ласка глянули на постать, яка тепер стрибала дорогою, застрягши однією ногою у стремені.

— Це палій, так? — видобув нарешті слово Бравд.

— Ні, — відповів Буйвітер. — Не зовсім. Скажімо так, якби блискавка була цілковитим та абсолютним джерелом хаосу, то він був би тим, хто би в мокрому мідному обладунку стояв на вершечку гори й викрикав: «Усі боги — придурки!». Маєте щось поїсти?

— Є шматок курки, — сказав Ласка, — в обмін на розповідь.

— Як його звати? — озвався Бравд, який завше відставав у розмовах.

— Двоквіт.

— Двоквіт? — перепитав Бравд. — Ото кумедне ім’я.

— Ви, — сказав Буйвітер, злазячи з коня, — і половини не знаєте того, що сталося. Курка, кажеш?

— З прянощами, — відказав Ласка. Чарівник охнув.

— Пригадую, — клацнув пальцями Ласка, — був дуже великий вибух десь… мм… півгодини тому.

— То злетів у повітря олійний митний склад, — сказав Буйвітер, здригаючись від згадки про вогняний дощ.

Ласка обернувся й вичікувально посміхнувся до свого товариша, а той тихенько загарчав і простягнув йому монету зі свого гаманця. Раптом із дороги долинув крик, що різко урвався. Буйвітер не відривався від курятини.

— Єдине, чого він не вміє, то це їздити верхи, — сказав він.