Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Розділ 16

День по тому, 23 червня, в іншій частині країни трасою 180 мчав кремезний білий «конні». Він летів на швидкості дев’яносто, а то й сто миль за годину. На сонці по-царськи вигравала біла фарба, хромоване оздоблення бризкало сонячними зайчиками. Оперні віконця[70] також відстрілювалися світлом, наче оскаженілі геліографи.

Бац із Ллойдом убили власника «конні» трохи на схід від Хачити й відтоді рухалися плутаним і доволі безглуздим маршрутом. Там, де закінчувалася траса 80, стояла застава 81-ї, і Бац із Ллойдом занервувалися. За останні шість днів, включно з власником «континенталя»[71], його дружиною та їхньою доцею-підлабузницею, вони вколошкали шістьох людей. Та сіпатися чоловіки почали не через шістьох мерців. Причиною були наркотики та зброя. П’ять грамів гашишу, бляшана табакерка з бозна-якою кількістю кокаїну, шістнадцять фунтів марихуани. А ще два пістолети 38-го калібру, три 45-го, 357-й магнум (Бац називав його Бацалом), шість дробовиків (два з них — помпові обрізи), один пістолет-кулемет шмайсер. Убивства їх не обходили, та мізків у них вистачало, аби зрозуміти, у яку халепу можна встряти, якщо потрапити до рук поліції штату Аризона на краденій автівці, нашпигованій наркотою та пукавками. Більше того, тепер вони були ще й федеральними втікачами. Стали ними, коли перетнули кордон Невади.

Федеральні втікачі. Ллойдові Генрейду подобалося це словосполучення. Справжні монстри злочинного світу. Ось тобі, брудний пацюче! Покуштуй сендвіча зі свинцем, ти, сраний копе.

Тож у Демінгу вони повернули на північ і зараз були на трасі 180. Проїхали Герлі, Бейард і дещо більше містечко Сілвер-Сіті, у якому Ллойд купив пакет бургерів та вісім молочних коктейлів (Господи, якого біса він купив аж вісім стаканів тої бодяги? Скоро вони сцятимуть самим шоколадом), нагородивши офіціантку такою безглуздою та дурною усмішкою, що їй зробилося не по собі й не відпускало кілька годин. «Думаю, тому чоловікові байдуже — глянути на людину чи зарізати її», — сказала вона босові після обіду.

Проїхали Сілвер-Сіті й гнали Кліффом, коли дорога знову почала завертати на захід, а в тому напрямку вони їхати не збиралися. Бац із Ллойдом вискочили з Бакгорна й потрапили в покинуту Богом місцину: асфальтоване шосе у дві смуги обрамлювали піски й зарості полину, і до самого горизонту виднілися одноманітні узвишшя та плоскогір’я — одне й те саме, те саме, те саме… Хотілося плюнути на все й повернути назад.

— У нас пальне закінчується, — сказав Бац.

— От не летів би, блядь, був би порядок, — огризнувся Ллойд.

Він сьорбнув молочного коктейлю (то був уже третій стакан), і напій мало не поліз назад. Ллойд опустив вікно й викинув усе те лайно, включно з трьома іншими стаканами, яких вони й не торкалися.

— Гоп! Гоп! — крикнув Бац.

Він почав гратися з педаллю газу. «Конні» гойднувся вперед, сіпнувся назад, гойднувся вперед.

— Гнуздай цю кобилу, ковбою! — загорлав Ллойд.

— Гоп! Гоп!

— Хочеш курнути?

— Як маю, то курю, — сказав Бац. — Гоп! Гоп!

На килимку між ніг Ллойда лежав зелений пакет для сміття марки «Гефті». У ньому було шістнадцять фунтів марихуани. Ллойд засунув до нього руку, зачерпнув жменю й почав скручувати велетенський косяк.

— Гоп! Гоп!

«Конні» завиляв по дорозі, раз по раз перетинаючи розділову смугу.

— Ну що за херня! Досить! — крикнув Ллойд. — Воно вже по всьому салону!

— Та там ціла торба… гоп!