Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Я хочу піти нагору й лягти, — сказала Карла. — Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

— Я допоможу, — озвалася Френні.

— Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?

Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.

Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.

Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.

— Усе владнається, — спокійно мовив Пітер. — Потроху перетреться, і вона заспокоїться.

— Справді? — спитала Френні.

Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.

— Мені так не здається, — сказала Френні.

— Не зважай. Подумаємо про це пізніше.

— Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

— Краще лишися. Буде добре, якщо — або коли — вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

— Татусю, — промовила вона й поклала голову йому на груди. — Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…

— Ш-ш-ш…

Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені — стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.

— Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.

Розділ 13

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями — такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

— Вітаю, містере Редман, — сказав на ходу прибулець.