Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Що це все означає?! — горлала Лайла. — Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!

Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, — їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.

— Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!

— Та заткайте її нарешті, — прогарчав ззаду Кріс. — Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.

Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.

Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.

Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.

— Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, — почулося з динаміка на грудях Деннінґера. — Вона дуже засмучена.

— Їй не варто засмучуватися, — спокійно промовив Стю.

Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом — зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Стю.

— Вибачте, але…

— Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.

— Через деякий час ви…

— Інакше додам вам трохи дьогтю.

— Ми це знаємо, — зневажливо мовив Деннінґер. — Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.

— Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.

— Так, — знехотя проказав Деннінґер.

— Навіщо?

— Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.