Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?

— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.

———

Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.

— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.

— Та все гаразд.

Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.

Урешті вони повкладалися спати. Ларрі з Надін лежали по різні боки, а між ними — Люсі з Джо.

Спершу Ларрі наснився чорний чоловік на узвишші, а тоді — стара чорношкіра жінка на ґанку її будиночка. Тільки в цьому сні він знав, що до них іде чорний чоловік, крокує крізь кукурудзу, торуючи власний звивистий шлях — наближається до них, ближче й ближче, а на його темному обличчі світиться палючий, приварений до рота вишкір.

Ларрі прокинувся серед ночі. Подих перехопило, груди стискав жах. Інші спали як убиті. Якимсь чином він знав, що чорний чоловік іде не з порожніми руками: у них вигойдується страшна офіра — гниле тіло Рити Блейкмур, розбухле й здерев’яніле, з плоттю, погризеною бабаками й тхорами; німе звинувачення, яке збиралися кинути йому до ніг, — звинувачення, яке розкаже, розверещить усім про його злочин, яке врочисто прошепоче, що ніякий він не хороший хлопець, що йому бракує якоїсь деталі, що він невдаха, що він уміє тільки брати.

Урешті він знову заснув, і аж до сьомої ранку, коли прокинувся, задубілий, змерзлий, голодний і з повним сечовим міхуром, йому геть нічого не снилося.

———

— О Господи, — сказала Надін порожнім голосом.

Ларрі поглянув на неї й побачив розчарування, та таке глибоке, що Надін навіть не заплакала. Вона зблідла, а її прекрасні очі погасли й потьмяніли.

Було 19 липня, чверть по сьомій, і тіні почали витягуватися. Вони їхали весь день і зупинялися лише кілька разів, і то на п’ять хвилин, а пообідали в Рендолфі лише за півгодини. Ніхто не скаржився, однак за шість годин на мотоциклі в Ларрі заніміло й боліло все тіло: його м’язи немов голками нашпигували.

Наразі вони стояли, вишикувавшись перед кованою загорожею. Позаду них унизу лежав Стовінгтон, який майже не змінився відтоді, як його востаннє бачив Стю Редман. За забором виднівся моріжок — колись про нього дбали, та тепер він розрісся, розкуйовдився і його трави засмітило віття з листям, що понаносили літні бурі. Посеред подвір’я височіли три поверхи самого епідемцентру. «Певне, підземних поверхів ще більше», — подумав Ларрі.

Навколо було порожньо, тихо й безлюдно.

Посеред моріжку стояла табличка:

СТОВІНГТОНСЬКИЙ ЕПІДЕМЦЕНТР

ЦЕ ДЕРЖАВНА УСТАНОВА!