Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Вона пронизливо засміялася з розчаруванням.

— Отакої! Нарешті я стріла живого чоловіка, а він німий!

Він знизав плечима й криво посміхнувся.

— Ну-у, — протягла вона та рушила проходом до нього, — ти не страшко. Це вже непогано.

Вона взяла Ніка за руку, мало не торкнувшись його грудьми. Він відчув суміш щонайменше трьох парфумів, під якою ховався неприємний запах поту.

— Мене звати Джулі, — сказала дівчина. — Джулі Ловрі. А тебе як? — вона захихотіла. — Але ж ти не можеш мені нічо сказати, правда? Біднен-е-енький.

Вона нахилилася трохи ближче, і груди черкнули об оголену шкіру його руки. Нікові зробилося гаряче. «Та якого дідька, — зніяковіло подумав він, — вона ж іще дитина».

Він відсторонився від неї, дістав із кишені записник і взявся писати. Нік начеркав лише рядок, коли Джулі нахилилася, щоб поглянути, що він пише. Вона була без ліфчика. Господи. Швидко ж вона відійшла від переляку. Його письмо зробилося кострубатим.

— Ух ти, — сказала вона так, наче він був мавпочкою, що знає якийсь особливо вигадливий трюк.

Нік дивився на папір, тому не прочитав слова з її губ, та відчув лоскіт теплого подиху.

«Мене звіть Нік Андрос. Я глухонімий. Подорожую з чоловіком на ім’я Том Каллен, він трохи відсталий. Не вміє читати й не розуміє те, що я йому показую, — тільки найпростіші знаки. Ми прямуємо до Небраски, бо я гадаю, що там можуть бути інші люди. Як хочеш, давай із нами».

— Звісно, — одразу ж сказала Джулі, а тоді, згадавши, що він глухий, спитала, чітко вимовляючи кожне слово: — Ти вмієш читати по губах?

Нік кивнув.

— Окей. Я дуже рада, що стріла когось. Байдуже, що це глухонімий із дебілом. Тут лячно. Відколи вирубилося світло, я й очей стулити не можу. — Її обличчя набуло страдницького виразу, який пасував радше героїні мильної опери, ніж справжній людині. — Матуся з татком померли два тижні тому. Померли всі, крім мене. Мені було так самотньо.

Вона схлипнула, оповила Ніка руками й почала звиватися навколо нього у вульгарній пародії на горе.

Коли вона відсторонилася від нього, очі в неї були сухі й блискучі.

— Хей, зробімо це, — сказала Джулі. — Ти наче гарненький.

Нік здивовано глянув на неї. «Не вірю власним очам», — подумав він.

Та все відбувалося насправді: вона вже сіпала його ремінь.

— Ну ж бо. Я на таблетках. Усе під контролем. — Вона завмерла на хвильку. — Ти ж можеш, так? Тобто говорити не вмієш, та це ж не значить, що…