Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Вони помітили їх на старій яблуні, що росла біля однієї ферми. Яблука були маленькі та кислі, однак вони так давно не ласували свіжими фруктами, що ті зеленушки смакували просто божественно. Нік обмежився двома, а Том схрумав без останку цілі шість штук. Він проігнорував Нікові миги: коли Том Каллен вбивав щось собі в голову, він перетворювався на чотирирічного вередуна.

Тож зовсім не дивно, що близько одинадцятої ранку в Тома схопило живіт. Він стогнав. Піт струменів його тілом. Коли починався бодай найменший підйом, він злазив із велосипеда й вів його під гору пішки. Рухалися вони значно повільніше, і Нік дратувався, та однаково не міг стримати кволої усмішки.

Близько четвертої дня вони опинилися в містечку під назвою Претт, і Нік вирішив, що на сьогодні вже досить. Том одразу ж упав на лавку на автобусній зупинці та радо захропів. Нік лишив його там і пішов до ділового району пошукати аптеку. Знайде «Пепто-бісмол» і, коли Том прокинеться, змусить його випити ліки. І байдуже, якщо йому доведеться згодувати цілий слоїк. Головне — дупу закоркувати, бо завтра Нік хотів надолужити втрачений час.

Між місцевим кінотеатром і крамницею «Нордж» знайшовся «Рексолл». Нік прослизнув у прочинені двері. Усередині було душно й спекотно. Він трохи постояв, принюхуючись до знайомого запаху. До нього примішувалися й інші аромати, міцні та докучливі. Найміцніше пахло парфумами. Певне, від духоти луснуло кілька слоїків.

Нік роззирнувся, видивляючись ліки для шлунка. Він замислився, чи можна зберігати «Пепто-бісмол» у такій спеці. Ну, на етикетці все буде. Його погляд ковзнув манекеном, і двома рядами правіше знайшлося потрібне. Нік ступив два кроки в тому напрямку, коли йому сяйнуло, що він іще ніколи не бачив манекенів в аптеці.

Він розвернувся до манекена й побачив Джулі Ловрі.

Вона стояла без жодного руху. В одній руці дівчина тримала слоїк із препаратом, а в другій — скляну паличку для намазування. Вона витріщалася на нього, вибалушивши зеленаво-блакитні очі. Її каштанове волосся було зібране та зав’язане на потилиці пістрявим шовковим шаликом, що звисав їй нижче від лопаток. Вона була вбрана в рожевий топ із моряцьким коміром і блакитні джинсові шорти, які вкоротили так сильно, що вони скидалися на труси. Її лоб обсипало прищами, а на підборідді стирчав справжній вулкан.

Вони з Ніком утупились одне в одного. Жоден не рухався. А тоді слоїк висковзнув з її руки та вибухнув на підлозі. Повітрям розлився ядучий аромат, і в аптеці засмерділо, як у похоронному бюро.

— Господи, невже ти справжній? — спитала вона тремким голосом.

У Ніка закалатало серце, і в скронях навіжено загупала кров. Навіть зір почав трохи збоїти, і в очах заіскрило.

Він кивнув.

— І ти що, не привид?

Нік похитав головою.

— Тоді скажи щось. Якщо не привид, маєш щось сказати.

Він притулив долоню до рота, тоді до шиї.

— А це ще що за прикол?

У її голосі зазвучали істеричні нотки. Нік цього не почув, однак чудово все прочитав на її обличчі. Він боявся підійти до неї, бо щойно він зробить крок, вона може кинутись навтьоки. Йому здалося, що вона боїться не тому, що побачила живу людину, — дівчина на межі зриву й злякалася, що в неї почалися галюцинації. Його знову торкнувся пекучий відчай. Якби ж він міг говорити…

Тому він повторив свою пантоміму. Урешті, то було єдине, що можна було зробити. Цього разу вона все второпала.

— Ти не говориш? Ти німий?

Нік кивнув.