Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Накрита брезентом. Це б’ю… б’ю… «б’юїк». Реєстрація на кермовій колонці. Виписана на… Рендалла Флеґґа.

Брейдентон знову зірвався на сапання — він більше не міг говорити й лише витріщався на Флеґґа з тупою надією.

— Ключі?

— Килимок. Під ним…

Фраєві сідниці опустилися йому на груди й тим здушили наступні слова. Він умостився там, наче на зручному пуфі в гостях у друга, і раптом Брейдентон уже не міг увібрати в себе бодай дещицю повітря.

Наостанок він видихнув одне слово:

— Прошу…

— Та будь ласка, — відповів Фрай-Флеґґ із діловитою посмішкою. — Скажи «добраніч», Кіте.

Говорити Кіт Брейдентон не міг, тож лише крутив очима в набряклих орбітах.

— Не думай про мене погано, — тихо сказав темний чоловік, дивлячись на нього згори вниз. — Просто вже маємо поспішати. Карнавал починається ранувато. У них там є американські гірки, «Кинь-виграй», «Колесо фортуни». І сьогодні моя щаслива ніч, Кіте. Чую, що поталанить. Усім нутром чую. Тож маємо поспішати.

———

Станція «Коноко» розташовувалася за півтори милі звідти, і коли він туди дійшов, була вже чверть на четверту ночі. Здійнявся вітер, і Флеґґа супроводжувало його виття. Дорогою до заправки йому трапилися три мертві пси й чоловічий труп у якійсь уніформі. Угорі сяяли яскраві байдужі зорі — іскри, викресані з чорної шкіри Всесвіту.

Брезент, яким накрили «б’юїк», туго напнули й прибили кілками до землі. Тканина лопотіла на вітрі. Щойно Флеґґ повисмикував припони, накривало зринуло в ніч та шугонуло на схід, наче великий коричневий привид. Та питання було в тому, куди податися йому.

Він стояв біля «б’юїка» — моделі 1975 року випуску, однак у гарному стані (тут машинам велося непогано: вологість низька, тож іржі було важко за щось ухопитися) — і по-вовчому принюхувався до нічного літнього повітря. У ньому чувся такий пустельний аромат, який можна відчути лише вночі. Цілісінький «б’юїк» стояв посеред автомобільного анатомічного театру — у вітристій тиші автомобільні деталі здавалися монолітами з острова Пасхи. Блок циліндрів. Вісь, подібна до гантелі якогось культуриста. Купа шин, у яких пугукав вітер. Лобове скло з тріщиною. І ще всяке.

Найкраще йому думалося в подібних місцинах. У такій обстановці хто завгодно міг стати Яґо[165].

Він пройшов повз «б’юїк» і провів рукою по м’ятому капоту чогось, що колись могло бути «мустангом».

— Гей, маленька «кобро», ти їх подолаєш, чудово це знаєш…[166] — тихо проспівав Флеґґ.

Він копнув запорошеним черевиком продавлений радіатор, і під ним показалося гніздо коштовностей, що закліпало на Флеґґа тьмянуватими вогнями. Рубіни, смарагди, перлини з гусяче яйце, діаманти, що сяяли незгірше від зір у небі. Він клацнув пальцями, і вони зникли. Та куди йому податися?

Вітер стогнав, пронизуючи розбите вікно старого «плімута», і всередині шурхотіли крихітні живі істоти.

Позаду також зашелестіло. Він розвернувся й побачив Кіта Брейдентона, одягненого лише в дурнуваті жовті труси. Над резинкою плавок, наче лавина в стоп-кадрі, нависало черево поета. Брейдентон прямував до нього, чвалаючи серед залишків маслкарів[167]. Він проколов ногу ресорою, зробивши собі безкровну стигмату. Пуп Брейдентона нагадував чорне око.