Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Страх виповнив Брейдентона агонією, і він міг лише важко сопіти, труситися й намагатися відвернути очі від того радісного полум’яного обличчя.

— Є розмова про кораблі, морських котиків, морський віск і наявність жала в бджоли. А ще про папери, які ти мав для мене підготувати, про автівку та ключі до неї. Так от, у твоєму гей-ражі стоїть «шеві», та я знаю, що то твій пікап, котику. Що скажеш?

— …вони… папери… не можу… говорити…

Він хрипко хапнув повітря. Його зуби стрекотали, наче дрібні пташки на дереві.

— Краще тобі розговоритися, — сказав Фрай та виставив великі пальці.

Пальці, як і решта, мали по два суглоби, та він закрутив ними під кутами, які заперечували і біологію, і фізику.

— Бо як мовчатимеш, мені доведеться зробити з твоїх небесно-блакитних оченят брелок, і пеклом ти гулятимеш разом із псом-поводирем.

Він тицьнув пальцями в Брейдентонові очі, і той безпорадно втиснув голову в подушку.

— Скажеш, і я лишу тобі потрібні пігулки, — сказав Фрай. — Більше того, я навіть потримаю тебе, щоб ти їх ковтнув. І тобі покращає, друже. Ті пігулки геть усе владнають.

Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.

— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.

— А машина?

Брейдентон напружив мозок. Чи знайшов він машину цьому чоловікові? Ці знання були дуже далеко, за стіною полум’яного марення, і гарячка щось зробила з його мисленням, випалила цілі бази даних. Цілі комірки пам’яті перетворилися на шухляди із закопченими проводами й розплавленими реле. Замість автівки, про яку питав цей страшний чоловік, у голові виринув образ його першої машини — «студебекера» 1953 року з кулевидним носом, який він пофарбував у рожевий.

Фрай акуратно закрив йому рот, а другою рукою затиснув ніздрі. Брейдентон заборсався. З-під руки гостя виривалися кошлаті стогони. Фрай прибрав руки.

— Покращилася пам’ять?

На диво, так.

— Машина… — пробелькотів Брейдентон і почав хекати, наче пес. Світ закрутився, вирівнявся, і він продовжив: — Машина стоїть… за заправкою «Коноко»… якраз за містом. На трасі 51.

— Північ чи південь?

— Півдх.. півдх…

— Півді-вівді! Зрозуміло. Ще щось?