Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— …всіх! Хапайте всіх! Смерть убивцям! — чути на задньому фоні.

Сильна стрілянина. Потім тиша в ефірі.

———

О 21:16 за північноамериканським східним часом мешканці Портленда, штат Мейн, у яких вистачало здоров’я дивитися телевізор, налаштувалися на канал WCSH-TV і з німим жахом дивилися, як хворий чорношкірий велетень у рожевій пов’язці на стегнах та офіцерському картузі морської піхоти (це був увесь його одяг) провів шістдесят дві привселюдні страти поспіль.

Усі його колеги, також чорношкірі та майже повністю голі, мали такі самі шкіряні настегенні пов’язки й відзнаки, з яких можна було сказати, що це колишні військові. При собі в них була автоматична та напівавтоматична зброя. На місцях, де колись сиділи запрошені глядачі й спостерігали за політичними дебатами або перебігом передачі «Дзвонимо за долари», інші члени цієї чорношкірої хунти тримали під прицілом гвинтівок і пістолетів дві сотні солдатів в уніформі.

Велет постійно шкірився, виставляючи напоказ навдивовижу рівні й білі зуби, що сильно контрастували з вугільно-чорною шкірою. Він стояв біля великого скляного барабана — у часи, які вже здавалися давно минулою епохою, туди кидали папірці, нарізані з телефонних книг.

Він крутнув барабан і дістав із нього водійське посвідчення.

— Франклін Стерн, рядовий першого класу, вийдіть уперед, на середину, про-ошу.

Озброєні чоловіки, що стояли з боків аудиторії, нагнулися, роздивляючись іменні бирки, а оператор, явний новачок, обвів присутніх тремкою камерою.

Нарешті чорношкірі висмикнули з глядацьких лав молодого блондина й потягли його до ватажка. Вояк кричав і пручався. Йому було років дев’ятнадцять, не більше. Двоє негрів змусили його стати на коліна.

Велет усміхнувся на всі зуби, чхнув, виплюнув згусток мокротиння й приставив автоматичний пістолет 45-го калібру до скроні рядового Стерна.

— Ні! — істерично закричав той. — Я буду з вами, Богом клянуся! Я…

— Вім’яотцясинатасвятогодуха, — відчеканив лідер хунти і, так само всміхаючись, натиснув на курок.

На підлозі позаду рядового Стерна була велика пляма з крові та мізків, і до них додалася і його частка.

Пльох.

Чорношкірий знову чхнув і мало не впав. Його побратим, який сидів за пультом (він був одягнений у зелену робочу бейсболку з довгим козирком та бездоганно білі шорти), натиснув на кнопку «ОПЛЕСКИ», і перед аудиторією в студії загорілася табличка. Чорношкірі, які стерегли в’язнів-глядачів, загрозливо звели зброю, і білі бранці із блискучими від поту й жаху обличчями навіжено заплескали в долоні.

— Наступний! — хрипко оголосив велет у рожевій пов’язці, а тоді запустив руку до барабана й глянув на папірець. — Роджер Пітерс, технік-сержант, уперед, на середину, про-ошу!

Один в’язень заголосив і зробив невдалий ривок до чорного виходу. За кілька секунд він уже стояв на сцені. Під час метушні солдат у третьому ряді спробував відколоти від сорочки іменну бирку. Ляснув постріл, і він осів на сидінні з осклілими очима, ніби до смерті знудився від такої халтурної передачі й задрімав.

Спектакль тривав майже до одинадцятої, а тоді до студії вломилися чотири відділення регулярної армії — у протигазах і з автоматами. Між двома групами солдатів негайно зав’язався бій.

Миттєво скосили чорношкірого в рожевій пов’язці: спітнілий і продірявлений, він полетів на долівку, скажено матюкаючись і безладно стріляючи в підлогу. Ренегата за другою камерою встрелили в живіт, і коли він нахилився, щоб зловити власні нутрощі, камера повільно й невимушено крутнулася навколо осі, подарувавши глядачам панораму з пекла. Напівоголені вартові відстрілювались, а солдати в протигазах без розбору стріляли в їхній бік. Замість порятунку неозброєні в’язні на глядацьких місцях ловили кулі з обох боків — страта лише пришвидшилася.