Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Не бійся, — перервав її я, — і будь певна, що багатія не так легко кидають; ти можеш довіряти його слугам.

— Маєш рацію, — сказала ізраїльтянка, — зрештою, мене непокоїть не це; я хотіла б дізнатися ім’я рятівника і чи це й справді той самий таємничий співак.

— Але ж мені здавалося, — вигукнув я, — що ти знаєш все!

— Альфонсе, — відповіла вона, — не нагадуй мені більше про кабалістичні науки. Я прагну знати тільки те, що почую сама, і не хочу знати інших наук, окрім вміння дати щастя тому, кого я покохаю.

— Як це? Ти вже зробила свій вибір?

— Нічого подібного, я ні про кого досі не думала. Не знаю, чому мені здається, що чоловік моєї віри навряд чи зможе мені сподобатись, а оскільки я ніколи не вийду заміж за людину вашої віри, то можу вибирати лиш серед магометан. Кажуть, що жителі Туніса й Феса дуже вродливі й приємні. Мені б тільки знайти чоловіка з ніжним серцем, більше я нічого не вимагаю.

— Але, — додав я, — звідки ця нехіть до християн?

— Не запитуй мене про це, знай тільки, що я не можу змінити віри, хіба що на магометанську.

Якийсь час ми ще сперечалися щодо цього, але коли розмова почала затухати, я попрощався з молодою ізраїльтянкою і решту дня провів на полюванні. Вернувся я аж на вечерю. Усіх я застав у дуже веселому настрої. Кабаліст розповідав про Вічного Жида, твердячи, що він вже в дорозі й незабаром прибуде з глибин Африки. Ребека сказала:

— Сеньйоре Альфонсе, ти побачиш того, хто знав особисто предмет твого обожнення.

Слова ізраїльтянки могли втягнути мене в неприємну для мене розмову, тому я почав говорити про щось інше. Ми щиро прагнули почути цього вечора продовження історії ватажка циган, але він попросив у нас дозволу відкласти її на завтра. Ми розійшлися спати, і я заснув мертвим сном.

---

День шістнадцятий

---

Рано вранці мене розбудив скрекіт польових коників, які так живо й безустанно цвіркочуть в Андалузії. Красоти природи дедалі сильніше діяли на мою душу. Я вийшов з намету, щоб придивитися до блиску перших променів сонця, що розійшлися по всьому обрію. Подумав про Ребеку. «Вона має рацію, — сказав я сам собі, — що воліє насолоди людського і матеріального життя, а не пусті марення ідеального світу, в якому ми й без того рано чи пізно опинимося. Чи ж на цій землі ми не знайдемо достатньо різноманітних почуттів, прекрасних вражень, щоб користати з них протягом нашого короткого буття?» Якийсь час ці й подібні думки займали мене, потім, бачачи, що всі йдуть до печери на сніданок, я теж скерував кроки в той бік. Їли ми як люди, що дихають повітрям гір, а коли втамували голод, то попросили ватажка циган продовжити свою розповідь, що він і зробив такими словами:

Продовження історії ватажка циган

Я вже казав вам, що ми приїхали на нашу другу ночівлю в дорозі з Мадрида до Бурґоса і що з нами там була молода дівчина, закохана в молодого хлопця, переодягненого погоничем мулів, сина Марії де Торрес. Ця остання сказала нам, що граф Ровельяс лежав майже мертвий на другому кінці арени, коли молодий незнайомець на протилежному боці смертельним ударом повалив бика, який готувався добити свою жертву.

Що сталося далі, вам розповість сама Марія де Торрес.

Продовження історії Марії де Торрес

Як тільки страшний бик упав, обливаючись кров’ю, графові слуги прибігли на поміч своєму панові. Поранений не давав ознак життя; його поклали на ноші й занесли додому. Видовище перервали, й усі розійшлися по домах.

Того самого вечора ми довідалися, що Ровельяс уже поза небезпекою. Наступного дня мій чоловік послав дізнатися про його здоров’я. Наш паж довго не вертався, нарешті приніс нам листа, де було сказано:

Сеньйоре полковнику!

Прочитавши цього листа, Ваша Милість переконається, що милостивий Творець зберіг мені залишки сил. І все ж нестерпний біль, який я відчуваю в грудях, примушує мене сумніватися в повному одужанні. Ти, мабуть, знаєш, сеньйоре дон Енріке, що Провидіння обдарувало мене багатьма багатствами цього світу. Певну їх частину я призначив незнайомцю, який наражав своє життя заради врятування мого. Для решти я не можу придумати нічого кращого, як покласти їх до ніг незрівнянної Ельвіри де Норунья. Перекажи їй від мене щирі й достойні почуття, які вона збудила в тому, котрий, можливо, стане невдовзі жменею праху й попелу, але котрому небо ще дозволяє підписатися як

граф Ровельяс, маркграф де Бера Лонса-і-Крус, потомствений командор Талья Верде-і-Ріо Флор, володар Толаскес-і-Ріґа-Фуера-і-Мендес-і-Лонсас, та ін., та ін., та ін.