Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує — з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію[170].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками — глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю і дивиться через рамено з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилившися, старанно збираю їх, здмухуючи глицю. Ці, зрештою, не позбавлені принадності примхи аж ніяк не полегшують мою й без того тяжку та відповідальну роль реґента.

Під час наших бесід шум лісу, налитий холодним жасмином, проходить через кімнату цілими милями краєвидів. Усе нові фрагменти лісу пересуваються в мандрах — хороводи дерев і кущів, цілі пейзажі лісу плинуть, заповнюючи собою кімнату. Тоді стає зрозуміло, що ми, власне, із самого початку сидимо у своєрідному потязі, в лісовому нічному потязі, що ледве котиться берегом яру на лісистій околиці міста. Звідси той п’янкий і глибокий повів, який наскрізь пронизує ці вагонні відділення все новим сюжетом, що видовжується в безконечну перспективу передчуттів. Уже й кондуктор із ліхтариком прибивається звідкілясь — виходить з-поміж дерев і компостує наші квитки своїми кліщами. Так ми в’їжджаємо в дедалі глибшу ніч, відкриваючи її цілком нові анфілади, де повно затріскуваних дверей і протягів. Очі Б’янки глибшають, щоки горять, знадлива усмішка розхиляє губки. Вона хоче в чомусь мені звіритися? В чомусь найтаємнішому? Б’янка говорить про зраду, а її личко палає в екстазі, очі звужуються від напливів утіхи, коли, звиваючись, ніби ящірка, під ковдрою, вона приписує мені зраду священної місії. Вона вперто зондує моє зблідле обличчя своїми солодкими очима, які робляться дещо зизуватими.

«Зроби це, — шепоче вона з притиском, — зроби це. Станеш одним із них, отих чорних негрів…». А коли я заклинальним жестом прикладаю палець до вуст, повнячись розпачем, її личко раптово стає злим і ядучим.

«Ти смішний зі своєю незламною вірністю і всією цією місією. Бозна-що ти собі науявляв щодо своєї винятковості. А якби я вибрала Рудольфа?! Я тисячу разів волію його від тебе, нудного педанта. О, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до стирання власної суті, аж до самознищення…».

Потім зненацька з тріумфальним виразом вона питає: «Пам’ятаєш Льонку, доньку Антосі, пралі, з якою ти грався в дитинстві?». Я глянув на неї здивовано. «Це була я, — сказала вона й захихотіла, — тільки я тоді була хлопцем. Я тобі подобалась?».

Ех, у самій серцевині весни щось розвалюється і псується. Б’янко, Б’янко, ти також проти мене?

Я боюся відкрити останні козирі передчасно. Ставка в цій грі надто висока, щоб аж так нею ризикувати. Я віддавна перестав звітувати Рудольфові про перебіг подій. Його поведінка, зрештою, з певного часу змінилася. Заздрість, яка була в його характері панівною рисою, поступилася місцем деякій великодушності. Якась метушлива ввічливість упереміш із розгубленістю проскакує в його жестах та недоречних висловах, щойно ми випадково зустрінемося. Раніше під мимреннями мовчуна, під його обережною стриманістю все-таки крилася їдка цікавість, жадібна до кожної нової деталі, кожної нової версії. Нині ж він напрочуд спокійний і нічого не прагне від мене дізнатися. Мені це, власне кажучи, дуже на руку тепер, коли я ніч у ніч відбуваю ці невимовно важливі засідання в Паноптикумі, які до пори мусять лишатись у найглибшій таємниці. Доглядачі, зморені горілкою, що її для них не шкодую, сплять у своїх комірчинах сном праведників, коли я в закіптюженому світлі кількох свічок головую на конференції в цьому товаристві достойників. Адже там, серед них, є й короновані голови, і вести з ними перемовини справа аж ніяк не легка. З давніших часів вони зберегли свій безпідставний героїзм, нині порожній та безглуздий, свій вогонь, своє спалення у вогні якоїсь концепції, покладання всього життя на одну карту. Ідеї, задля яких вони жили, одна по одній здискредитувались у прозі буднів, ґноти всередині повигорали, а самі вони стоять намарне з нерозтраченою динамікою і, непритомно блимаючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко в таку мить сфальшувати це слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — раз вони такі безкритичні й беззахисні! Це надзвичайно полегшує моє завдання. З іншого ж боку — невимовно важко пробитися до їхнього розуму, запалити в них світло якоїсь думки — такий протяг у їхньому дусі, такий пустий вітер провіває їх наскрізь. Само вже пробудження їх зі сну коштувало багатьох зусиль. Усі вони лежали в ліжках, смертельно бліді й без дихання. Я схилявся над ними, пошепки вимовляючи найістотніші для них слова, які мали б ударити в них електричним струмом. Вони розплющували одне око. Боялися доглядачів, удавали глухих і мертвих. Щойно впевнившися, що ми самі, вони ледь підводилися на своїх підстилках, перебинтовані, складені зі шматків, притискаючи дерев’яні протези, підробні та штучні легені й печінки. Спочатку вони були дуже недовірливі й хотіли декламувати завчені ролі. Не могли зрозуміти, що від них можна чекати чогось іншого. Й так сиділи в отупінні, часом постогнуючи — ці великі мужі, цвіт роду людського, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор-Емануель І, Ґамбетта і Мадзіні[171] та багато інших. Найгірше з розумінням було в ерц-герцоґа Максиміліана. Коли я жагучим шепотом усе повторював йому на вухо ім’я Б’янки, він лише непритомно кліпав очима, неймовірне здивування проступало на його обличчі і жоден проблиск свідомості не з’явився у його рисах. Щойно коли я повільно й чітко вимовив ім’я Франца Йосифа І, його обличчя пересмикнула дика гримаса, чистий рефлекс, який уже не мав відповідника в його душі. Цей комплекс був уже віддавна витіснений з його свідомості, бо ж як міг би жити з цим руйнівним напруженням ненависті він, насилу складений докупи і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крус[172]? Я мусив ще раз навчати його власного життя із самого початку. Анамнез був надзвичайно кволий, я намагався пробудити чуттєві зблиски підсвідомого. Вживлював у нього елементи любові й ненависті. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, здібніші за нього, допомагали мені, підказували йому, як слід реаґувати, і таким чином освіта хоч і сповільненим кроком, але просувалася вперед. Він був жахливо занедбаний, просто-таки внутрішньо спустошений доглядачами, і все ж я добився того, що на звук імені Франца Йосифа він витягав шаблю. Він навіть ледь не рубонув нею Віктора Емануеля І, який не досить прудко зійшов йому з дороги.

Сталося так, що решта цього блискучого колеґіуму набагато швидше від вічно відсталого та нещасливого ерцгерцоґа загорілась і перейнялась моїм задумом. Їхній запал не знав меж. Я змушений був щосили гамувати їх. Нелегко сказати, чи вони осягнули всю широту ідеї, за яку мали боротися. Змістове наповнення не було їхньою сферою. Приречені самоспалитись у вогні якоїсь догми, вони були в захваті від того, що завдяки мені оволоділи паролем, в ім’я котрого могли загинути в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозом і насилу втискав у них, як важливо зберегти таємницю. Я пишався ними. Який ще вождь мав коли-небудь у своєму розпорядженні такий блискучий штаб, генералітет, сформований із таких полум’яних духів, таку гвардію — хоч і з самих тільки інвалідів, зате яких же геніальних!

Нарешті прийшла та ніч, буряна й набрякла вихором, у своїх надрах сколочена аж до дна тим, що в ній закипало, величезне й безмежне. Блискавиці раз у раз шматували темряву, світ розкривався, розпанаханий до найглибших тельбухів, демонстрував яскраві, жахні й бездиханні нутрощі і замикав їх із гуркотом назад. І плинув далі — в шумі парків, поході лісів, хороводі рухомих обріїв. Під покровом темряви ми вийшли з музею. Я крокував на чолі цієї натхненної когорти, яка пересувалася, вся жахливо шкутильгаючи, розмахуючи обрубками і скриплячи деревиною милиць. Блискавиці стрибали по оголених лезах шабель. Так у темряві ми дійшли до брами вілли. Вона була відчинена. Занепокоєний цим, передчуваючи підступ, я наказав запалити смолоскипи. Повітря розчервонілося від просмолених скіпок, наполохані птахи збилися високо в червоному блиску, в цих бенгальських спалахах ми виразно побачили віллу, її тераси та балкони, вже наче в заграві пожежі. З даху звисав білий прапор. Уражений лихим передчуттям, я ввійшов у подвір’я на чолі моїх воїнів. На терасі з’явився мажордом[173]. Він сходив, кланяючись, монументальними сходами; наближався з ваганням, блідий і непевний у кожному русі, дедалі виразніший у відблисках зі скіпок. Я спрямував йому в груди вістря мого леза. Мої вірні бійці застигли, піднявши вгору задимлені смолоскипи, в тиші чутно було, як гомонять, лягаючи горизонтально, язики полум’я.

«Де пан де В.?» — спитав я.

Він розвів руки в непевності. «Виїхав, пане», — сказав у відповідь.

«Зараз ми перевіримо, чи це правда. А Інфанта?».

«Її Високість виїхала також, усі виїхали…».

Я не мав підстав цьому не вірити. Хтось поза сумнівом зрадив мене. Кожна хвилина була все дорожчою.

«На коней! — закричав я. — Треба відрізати їм дорогу».

Ми виламали двері до стайні, з темряви на нас дихнуло теплом і тваринячим запахом. За мить ми вже сиділи верхи на румаках, які з іржанням грали під нами. Підхоплені їхнім галопом, ми під цокотіння копит по бруківці розтягнутою кавалькадою вилетіли на нічну вулицю.

«Лісом до річки!» — кинув я позад себе й повернув у лісову алею. Навколо нас буяли глибини хащів. У темряві відкрилися, немов нагромаджені один на одного, краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, збурених лісових мас, полум’я смолоскипів великими клаптями відривалося й летіло за нашим витягнутим галопом. Через мою голову проносився ураган думок. Чи Б’янку викрадено, а чи низька батькова кров перемогла в ній материнську й тим самим — високу місію, котру я намарне силкувався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, переходила у просіку, на кінці якої відкривалася велика галявина. Там ми їх урешті й наздогнали. Вони побачили нас іздалеку й зупинили екіпажі. Пан де В. вийшов і схрестив руки на грудях. Йшов до нас повільно, нахмурений, блимаючи окулярами, пурпуровий у відблисках смолоскипів. Дванадцять блискучих лез витягнулося в бік його грудей. Ми підходили мовчки, великим півколом, коні йшли ступою, я прикрив очі рукою, щоб краще бачити. Світло від смолоскипа впало на екіпаж, і в глибині сидінь я побачив смертельно поблідлу Б’янку, а поруч із нею Рудольфа. Він тримав її руку і притискав собі до грудей. Я неквапом зліз із коня й непевним кроком рушив до екіпажу. Рудольф став поволі підніматися, наче хотів вийти мені назустріч.

Спинившись перед екіпажем, я озирнувся на кавалькаду, що звільна підходила широким фронтом, із лезами, готовими до атаки, й мовив: «Панове, я даремно вас турбував. Ці люди вільні і поїдуть вільно, ніхто їх не зачепить. Жоден волосок не впаде з їхньої голови. Ви, панове, виконали ваш обов’язок. Ховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри ви зрозуміли ідею, що на службу їй я вас запріг, до якого ступеня вона проникла у вас і стала кров’ю вашої крові. Ця ідея, як бачите, банкрутує на всій лінії фронту. Ви, як я думаю, це банкрутство переживете без великої шкоди — раз уже пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. А щодо мене… але не будемо про мою особу. Я тільки хотів би, — тут я звернувся в бік екіпажу, — щоб ви не думали, ніби те, що трапилося, застає мене цілком зненацька. Це не так. Я віддавна все це передбачав. Якщо я напозір так довго впирався у своїй помилці, не допускаючи до себе кращого знання, то тільки тому, що мені не личило знати речі, які виходять поза мої межі, як не личило випереджати події. Я хотів протриматися на посту, який мені визначила доля, до кінця виконати свою програму, залишитися вірним тій ролі, що її сам для себе загарбав. Бо — визнаю це тепер зі скрухою — всупереч підказкам своїх амбіцій я був усього лиш самозванцем. У своєму засліпленні я взявся переповідати Писання, я хотів тлумачити Божу волю, з фальшивим натхненням хапаючись за сліпі докази та обриси, що миготіли де-не-де в альбомі для марок. На жаль, я поєднував їх лише в довільні фігури. Я нав’язав цій весні власну режисуру, підклав під її неохопний розквіт власну програму, я хотів її скорити, перенацілити згідно із власними планами. Якийсь час вона несла мене на гребені свого розквіту, терпляча й байдужа, заледве мене відчуваючи. Її нейтральність я прийняв за поблажливість, ба — за солідарність і згоду. Я думав, що з її вигляду розгадую, краще за неї саму, її найглибші наміри, що читаю її душу, що виявляю все, чого вона, збаламучена своєю неосяжністю, сама не вміє виразити. Я нехтував усіма ознаками її дикої та нестримної незалежності, лишав поза увагою ґвалтовні непередбачувані пертурбації, що збурювали її дощенту. У своєму самозвеличенні я зайшов так далеко, що наважився втрутитися в династичні справи найвищого рівня, я мобілізував, панове, вас проти Деміурга, зловживаючи вашою відкритістю ідеям, вашою шляхетною довірливістю, щоб заразити вас фальшивою світоборчою доктриною і використати ваш полум’яний ідеалізм у власних шаленствах. Я не хочу з’ясовувати, чи справді був покликаний до тих найвищих речей, по які сягнула моя амбіція. Мабуть, я був покликаний лише для того, щоб ініціювати початок, тож явився використаним і покинутим. Я порушив свої кордони, хоч і це було передбачено. По суті справи, я із самого початку знав свою долю. Як і доля он того нещасного Максиміліана, це була доля Авеля. Був момент, коли моя Жертва пахла Богові мило, а твій дим стелився низом, Рудольфе[174]. Але Каїн завжди виграє. Цю гру було вирішено заздалегідь».

У цю хвилину повітрям трусонув далекий вибух і вогняний стовп здійнявся над лісами. Усі повернули голови.