Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Пси біжать як сп’янілі, з носами в повітря. Винюхують щось непритомне і збурене, нишпорячи в пухнастій зелені.

Щось хоче сферментуватися зі згущеного шуму спохмурнілих днів — щось надзвичайне і понад будь-яку міру величне.

Я пробую і приміряю, котра з подій була б відповідною цій негативній сумі очікування, що збирається у велетенський розряд від’ємної електрики; що могло б дорівнятися цьому катастрофічному падінню барометра.

Десь уже росте й набирає силу те, на що в цілій нашій природі готується така вирва, така форма, така роззявленість без подиху, якої й парки не наповнять п’янким запахом бузку.

Негри, негри, юрми негрів у місті! Їх бачили там і сям, одночасно в кількох місцях. Вони біжать уздовж вулиць галасливою обдертою галайстрою, вриваються до продуктових крамниць і пустошать їх. Жарти, штурхани, сміх, широко викочені білки очей, блискучі зуби. Поки змобілізували міліцію, вони випарувалися, мов камфора.

Я це передчував, інакше бути не могло. Це було природним наслідком метеорологічної напруги. Щойно тепер я здаю собі справу, що від самого початку відчував: за цієї весною стоять негри.

Звідки у цих широтах взялися негри, звідки прибилися ці орди негрів у смугастих бавовняних піжамах? Може, великий Барнум[167] розбив десь неподалік свій табір, притягнувши за собою цілий шлейф незліченних людей, тварин і демонів? Або десь близько зупинились його фургони, набиті безконечним гомоном ангелів, бестій та акробатів? Аж ніяк ні. Барнум був далеко. Моя підозра рухається в цілком іншому напрямку. Я не скажу нічого. Заради тебе я мовчу, Б’янко, і жодні тортури не видобудуть із мене зізнання.

Того дня я вдягався старанно і довго. Нарешті вже готовий, я уклав перед дзеркалом своє обличчя у вираз невблаганної і спокійної рішучості. Я ретельно оглянув пістолет, перш ніж увіпхнути його до задньої кишені штанів. Ще раз кинувши оком на дзеркало, я торкнув рукою сурдут, під яким на грудях були сховані документи. Я був готовий виходити проти нього.

Я почувався напрочуд спокійно і мотивовано. Адже йшлося про Б’янку — чого б я тільки не вчинив задля неї! Я вирішив ні в чому не звірятися Рудольфові. Що ближче я пізнавав його, то сильнішим робилося в мені переконання, що це птах доволі низького польоту, нездатний злетіти понад буденністю. Я мав уже досить цього обличчя, що обмирало зі спантеличення і полотніло від заздрощів, якими він зустрічав кожне моє нове відкриття.

Замислившись, я швидко подолав недалеку дорогу. Щойно велика залізна брама затріснулася за мною, протремтівши здушеною вібрацією, я відразу ж увійшов до іншого клімату, інших віянь повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорні гілки на деревах відгалужувались у відрубний і відірваний час, їхні ще безлисті вершечки розходилися чорними пагонами верболозу у високе і біле небо з-над якихось інших чужих широт, з усіх боків замкнуте алеями, відітнуте й забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені і стишені у далеких просторах того розлогого неба, перекроювали тишу по-іншому, замислено брали її в роботу — важку, сіру, віддзеркалену навпаки у тихому ставку, і світ без пам’яті летів у те відображення, сунув наосліп, з усім розмахом, у цю велику універсальну сіру задуму, у відвернуті коркотяги дерев, які без кінця втікали, у цю велику розхитану блідість без межі й цілі.

З піднятою головою, холодний і дуже спокійний, я звелів доповісти про себе. Мене запровадили до напівтемної зали. Там панував легкий морок, вібруючи від тихої пишноти. Крізь відкрите високе вікно, ніби крізь щілину флейти, лагідними хвилями затікало повітря саду, бальзамічне і стримане, — немов до кімнати, в якій лежить невиліковно хворий. Від цих тихих інфлюенцій, що незримо проникали сюди через лагідні придихи фіранкових фільтрів, ледь наповнених аурою саду, оживали предмети, прокидаючись у зітханнях, лискуче передчуття тривожно перебігало рядами венецьких келихів у глибокій вітрині, листя на шпалерах шелестіло сполохано і сріблясто.

Потім шпалери гасли, заходили в тінь, і їхня напружена задума, роками накопичувана в цих сповнених темної спекуляції гущавинах, вивільнялася, ґвалтовно творячи з уяви сліпу маячню ароматів, ніби старі гербарії, всохлими преріями яких перелітають ключі колібрі і стада бізонів, пожежі степів і переслідувачі з припнутими до сідла скальпами.

Дивна річ: деякі старі приміщення ніяк не знайдуть собі спокою, ніяк не піднімуться понад своїм бурхливим минулим, а в їхній тиші знов і знову намагаються розігратися вже розв’язані і зниклі історії; дивно, як ті самі ситуації знову складаються в незліченних варіантах, вивернуті щоразу на інший бік у безплідній діалектиці шпалер. І так ця тиша розкладається дощенту, зіпсута і здеморалізована в тисячоразових обдумуваннях, самотніх розважаннях, божевільно обкидаючи шпалери своїми блискавками без світла. Навіщо приховувати? Хіба не доводилося тут щоночі присмиряти ці надмірні хвилювання, ці нагромаджені пароксизми гарячки, знімати їх ін’єкціями таємних засобів, що заводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, сповнені — хай-но тільки шпалери розступляться — далеких водойм і віддзеркалень?

Я почув якийсь шелест. Слідом за лакеєм спускався сходами він — кремезний і зібраний, ощадливий у рухах, засліплений відблиском грубих рогових окулярів. Уперше я стояв із ним віч-на-віч. Він виглядав непроникно, проте я не без задоволення відзначив уже після перших моїх слів дві борозни гіркоти і гризоти, що втерлися в його риси. І хоч поза сліпими зблисками своїх окулярів він драпірував обличчя маскою пишної недосяжності, я зміг побачити поміж її, маски, складками, як цим обличчям потайки майнув блідий переляк. Він поступово зацікавлювався, з дедалі уважнішого виразу було видно, що він уже перестає недооцінювати мене. Відтак він запросив мене до свого кабінету обіч. Коли ми входили, якась жіноча постать у білій сукні сполохано відскочила від дверей, немовби підслуховувала, і зникла у глибині помешкання. Чи це була Б’янчина гувернантка? Переступаючи поріг тієї кімнати, я відчув себе так, наче увійшов у джунґлі. Каламутно-зелений півморок був водянисто посмугований тінями опущених на вікна дерев’яних жалюзі. Стіни були пообвішувані ботанічними таблицями, у великих клітках пурхали маленькі барвисті пташки. Явно прагнучи виграти час, він став показувати мені зразки первісної зброї — розвішані на стінах дротики, бумеранги і томагавки. Мій нашорошений нюх виловив у повітрі запах кураре[168]. Коли ж він став демонструвати мені прийоми поводження з певною дикунською алебардою, я порадив йому бути якомога обережнішим і якомога певніше опановувати свої рухи, а свою заувагу підсилив витягнутим раптово пістолетом. Він ображено усміхнувся, дещо збитий з плигу, і поклав зброю на місце. Ми сіли за масивний письмовий стіл з ебенового дерева. Я подякував за сигару, яку він запропонував, пославшись на те, що не палю. Однак ця моя обережність викликала його схвалення. Затиснувши сигару в кутику обвислих вуст, він придивлявся до мене з небезпечною чемністю, яка аж ніяк не викликала довіри. Потім дещо ніби розсіяно, недбало гортаючи сторінки чекової книжки, він раптово запропонував мені компроміс, назвавши число з багатьма нулями і закотивши зіниці кудись у закутки очей. Моя іронічна усмішка змусила його негайно облишити цю тему. Зітхнувши, він розгорнув облікові книги й почав викладати мені стан свого підприємництва. Ім’я Б’янки жодного разу не пролунало між нас, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього незворушно, а з моїх вуст не сходила іронічна усмішка. Урешті він безсило сперся на бильце.

«Не домовитися ніяк, — сказав він наче до себе. — Вам чого, власне, треба?».

Я заговорив знову. Я говорив здушено, з погамованим вогнем у голосі. На моїх щоках проступило почервоніння. Кілька разів я схвильовано вимовив ім’я Максиміліана, я вимовляв його з притиском, щоразу спостерігаючи, як лице мого супротивника робиться на відтінок блідішим. Урешті я закінчив, тяжко дихаючи. Він сидів як побитий. Уже не міг опанувати своє обличчя, яке раптом виявилося старим і втомленим.

«Ваші рішення покажуть, — закінчував я, — наскільки ви дозріли до розуміння нового стану речей і наскільки готові підтвердити це вашими діями. Я вимагаю фактів і ще раз фактів…».

Рукою, що тремтіла, він хотів дотягтися до дзвінка. Я затримав його рухом долоні і з пальцем на пістолетному спуску, задкуючи, вийшов з кімнати. Коло виходу служник подав мені капелюх. Я опинився на залитій сонцем терасі, в моїх очах було все ще повно розвихреного мороку та вібрації. Я спускався сходами, не озираючись, повен тріумфу і впевнений, що тепер уже з-за жодної із закритих віконниць палацу не висунеться за мною підступна і вбивча цівка дубельтівки.

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч — замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима — і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія[169] лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.