Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Помітивши що всі збираються в печері, я пішов приєднатися до товариства. Всі швиденько поснідали, і Ребека перша запитала ватажка, що було далі з Марією де Торрес. Пандесовна не примусив себе умовляти й почав так:

Довго проплакавши на ліжку Ельвіри, я пішла до себе в кімнату. Моє горе було б, без сумніву, менш болючим, якби я могла з кимось порадитися, але я нікому не хотіла відкривати сорому моїх дітей, сама ж я умирала від болю, вважаючи себе єдиною причиною всього лиха. Цілих два дні я не могла стримати сліз; на третій день я побачила багато коней і мулів, які наближалися до нас; мені представили коррехідора Сеґовії. Цей достойник одразу після привітання сповістив мені, що граф де Пенья Велес, іспанський ґранд і віце-король Мексики, який прибув до Європи кілька днів тому, прислав мені листа з наказом спішно його вручити; пошана ж, яку він відчуває до цього вельможі, була причиною того, чому він особисто вирішив привезти мені його послання. Подякувавши, як годиться, я відкрила й прочитала лист такого змісту:

Сеньйоро!

Сьогодні минає тринадцять років без двох місяців, як я мав честь повідомити вас, що ніколи не матиму іншої дружини, окрім Ельвіри Ровельяс, яка прийшла на світ за вісім місяців до написання в Америці того листа. Пошана, яку я відчував тоді до цієї особи, збільшувалася разом із її красою. Я мав намір поспішити до Вільяки й кинутися їй до ніг, але щонайвищий наказ його королівської величності Дон Карлоса II звелів мені затриматись, не доїжджаючи п’ятдесяти миль до Мадрида. Тож зараз мені лишається тільки нетерпляче чекати на ваш приїзд по дорозі з Сеґовії в Біскайю.

Ваш вірний слуга

дон Санчо граф де Пенья Велес

Незважаючи на своє горе, я не могла утриматись від усмішки, читаючи цей сповнений шаноби лист від віце-короля. Разом із листом коррехідор вручив мені гаманець, у якій знаходилася сума, що назбиралася за ці роки в банку Асьєнто. Потім він попрощався зі мною, пішов на обід до алькальда і виїхав до Сеґовії. Щодо мене, то я весь це час простояла нерухомо, наче статуя, з листом в одній і гаманцем у другій руці. Я ще не отямилася від здивування, як увійшов алькальд сповістити мені, що він провів коррехідора до межі поселення Вільяка і тепер готовий до виконання моїх наказів, щоб замовити мені мулів, погоничів, провідників, сідла, харчі, одне слово, усе, що потрібно для подорожі.

Я покинула всі турботи на алькальда, і завдяки його старанням ми наступного дня вирушили в дорогу. Ніч ми провели у Вільяверде, а сьогодні зупинилися тут. Вранці ми прибудемо у Вільяреаль, де застанемо віце-короля, як завжди сповненого пошани і благоговіння. Але що ж я, нещасна, скажу йому? Що він сам скаже, бачачи сльози бідної дівчини? Я не хотіла залишати свого сина вдома, боячись пробудити підозри алькальда й парафіяльного священика, а крім того, не могла опиратися його палким проханням супроводжувати нас. Я переодягла його погоничем, і один тільки Бог знає, що тепер буде. Я вся тремчу, а водночас прагну, щоб усе відкрилося. Разом з тим, мені треба бачити віце-короля, я мушу довідатися, що він вирішив стосовно повернення спадщини Ельвіри. Якщо моя племінниця не заслуговує на те, щоб бути його дружиною, то я хочу, щоб вона пробудила в ньому турботу й здобула його заступництво. Але з яким лицем я в моєму віці посмію виправдовуватися перед ним за своє потурання? І якщо сказати правду, то якби я не була християнкою, я б воліла смерть замість тих хвилин, які на мене чекають.

На цьому поштива Марія де Торрес закінчила свою розповідь і, охоплена стражданням, залилася сльозами. Моя тітка дістала хустку й почала плакати, я теж плакав. Ельвіра розридалася так, що треба було роздягти її і віднести до ліжка. З цієї причини ми всі розійшлися спати.

Я ліг і одразу заснув. Ледь почало світати, як я відчув, що хтось тягне мене за руку. Я прокинувся й уже збирався кричати.

— Тихо, не піднімай шуму, — швидко промовив хтось, — я Лонсето. Ми з Ельвірою вигадали щось, що принаймні на кілька днів відтягне наші клопоти. Ось одежа моєї кузини, одягни її, а свій одяг віддай Ельвірі. Моя мати така добра, що пробачить нам. Щодо погоничів і слуг, які супроводжують нас від Вільяки, то вони не зможуть нас зрадити. Вони вже всі розійшлися по домах, бо на їх місце віце-король прислав нових. Служниця Ельвіри підтримує наш задум, тому одягайся чимшвидше, а потім ляжеш у ліжко Ельвіри, а вона в твоє.

Я не мав заперечень проти плану Лонсето, тому дуже швидко почав одягатися. Мені тоді було дванадцять років, я був досить високий для свого віку, і сукні чотирнадцятирічної кастильянки чудово лежали на мені, бо, як ви знаєте, жінки в Кастилії не такі високі, як андалузки.

Одягшись, я пішов, щоб лягти в ліжко Ельвіри, і незабаром почув, як її тітці казали, що гофмейстер віце-короля чекає на неї в кухні, яка служила для всіх спільним приміщенням. Невдовзі покликали Ельвіру; я встав і пішов замість неї. Її тітка здійняла руки до неба й упала на стілець, але гофмейстер, не побачивши цього, приклякнув на одне коліно, запевнив мене в глибокій пошані свого пана і вручив шкатулку з коштовностями. Я прийняв її з великою вдячністю й попросив його підвестися. Тоді увійшли дворяни й слуги з кортежу віце-короля, почали вітати мене й тричі вигукнули:

— Viva la nuestra vireyna![33]

На ці вигуки прибігла моя тітка разом з Ельвірою, переодягненою хлопцем; одразу з порога подала Марії де Торрес знаки з проханням розуміння й милосердя, які вказували, що немає іншого виходу, як тільки змиритися з природним ходом подій.

Гофмейстер запитав мене, хто ця дама. Я відповів, що це моя знайома з Мадрида, яка їде до Бурґоса з метою віддати свого хлопця в колеґію театинців. На ці слова гофмейстер попросив її, щоб вона прийняла лектику віце-короля. Моя тітка зажадала окремої для свого племінника, який, як вона твердила, дуже слабенький і стомлений подорожжю. Гофмейстер віддав відповідні накази, після чого подав мені руку в білій рукавичці й посадив до лектики. Я очолив процесію, і весь караван тут же рушив за мною.

Так я несподівано став майбутньою віце-королевою, яка тримала в руках шкатулку, повну діамантів, везли мене в позолоченій лектиці два білі мули, а поряд із дверцятами гарцювали двоє конюших. У цій такій дивній для хлопця мого віку ситуації я вперше почав замислюватися над шлюбом, отим видом зв’язку, природи якого я ще як слід не розумів. Проте був певен, що віце-король не одружиться зі мною, і мені не залишалося нічого кращого, як продовжувати обманювати його й дати час моєму приятелю Лонсето на вигадування якогось засобу, який би раз і назавжди позбавив його клопотів. Я вважав, що прислужитися приятелю — це завжди шляхетний вчинок.

Одне слово, я вирішив, поки це можливо, вдавати молоду дівчину, і щоби повправлятися в цьому, сів чимглибше у лектиці, усміхаючись, опускаючи погляд і роблячи всілякі жіночі гримаси. Я також нагадав собі, що повинен ходити, утримуючись від великих кроків і взагалі від усіляких надто вільних рухів.

Поки я роздумував над цим, раптом густа хмара пилу сповістила про наближення віце-короля. Гофмейстер попросив, щоб я висів з лектики й оперся на його руку. Віце-король приклякнув на одне коліно й сказав:

— Прийми, сеньйоро, освідчення в коханні, яке почалося з твоїм народженням, а закінчиться з моєю смертю.