Розділ «П’ять: дхиуобхриуо пжулобхатъ бху вхожтьиуочнуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Східній Злабії!) »

Останні двері були сталевими. Сейворі вставив картку і набрав код. За мить почулося клацання, і Пфефферкорна внесли в кімнату.

Глава вісімдесят четверта

одна зі світлин, яку бачив Пфефферкорн, не віддавала належне його величності президенту Клименту Тітиїчу. Жодне фото не передавало його манеру перетворювати повсякденні предмети на іграшки. Не відтворювало його голос, що налетів на Пфефферкорна, немов ураган. Не враховував його любові до цитат, які він позначав жестом, характерним для американців.

— Справжня проблема комунізму не має ніякого відношення ані до «громадянських прав», ані до ГУЛАГу, ані до черг за хлібом. Вона не має відношення до «історії» чи «долі», ні до чого такого. Вона не стосується Сталіна, і тим більше Драгомира Жулька, про якого, коли облишити політику, я дуже високої думки. Урешті-решт, ми «родина». Не близькі, але все ж таки родичі. Якщо провести досить багато часу, змагаючись із чоловіком таких здібностей, хочеш не хочеш, а почнеш його поважати, якщо не за думки, то за те, як він їх формулює. Зрозумійте, я не кажу, що я його схвалюю. Він абсолютно переконаний у тому, що каже, але методи, які вони використовують,— то вже занадто. Вам ніколи не доводилося мати справу з мошонковим електрошоком, сподіваюсь? Тож дозвольте мені розказати, що, наскільки я чув, він, м’яко кажучи, «неприємний». Тож, може, він і божевільний соціопат, але не можна заперечувати, що він добре володів старою риторикою, і я захоплювався ним за це. І мені також не соромно зізнатися, що я дечого навчився, дивлячись на нього, про те, як об’єднувати «народ» і чого не можна робити. Отже, це не «вендета», нічого схожого. Люди уявляють мене «безжалісним», «садистом», «нездатним прощати найменші помилки» тощо. Я не можу сказати, чи є в тому якась правда. Але з щирою чесністю скажу, що мої погані звички не мають ніякого відношення до моїх обґрунтованих думок про справи. Розумієте, я скоріше «лівопівкульний тип», і дуже багато міркую. Можете називати це «роботою мого життя». В цьому сенсі мені здається, що це особисте, бо я народився бідним,— і я не маю на увазі американське значення цього слова, коли хочуть сказати, що людина «небагата». У таких, як ви, немає концепції, що таке жити без найнеобхіднішого. Візьміть неосвіченого чорного з глибокого Півдня 1955 року і закиньте його без гроша в кишені в Г’йєжнуій, і він буде купатися в козячому молоці й витиратися шовком. Але тут бути бідним має інше значення. Мій батько працював по дев’ятнадцять із половиною годин у полі. Руки матері завжди були в крові від чищення посуду і гострих в’язальних спиць. Вона весь час кололася. Не лише спицями, чим завгодно: шпильками підгузків, іржавими засувами, гострими коренеплодами. Ніколи не розумів, чому вона так себе нівечила, але впевнений, що це має якесь відношення до того, що вона не могла дозволити собі сходити в кіно. Тож я, «босий хлопчисько», питав себе: «Чому? Чому все має бути так?» Минуло багато років, доки я збагнув, що відповідь у нашому «культурному ДНК». Та ж сама відповідь, що і на моє перше питання. В чому проблема комунізму? І чому ми, люди, такі вразливі до цього? Два боки однієї монети. Вгадаєте? Ні? Тоді я вам скажу, чому. Бо пересічний злабієць, такий як Драгомир, і комуністична система в цілому, не уміє розважатися.

Велике крісло, до якого Пфефферкорна прикули, було зроблено саме з цією метою: до ручок прикрутили два широких металевих обручі, а ланцюги на ногах не дозволяли підняти їх більше ніж на шість дюймів від підлоги. Його величність лорд-президент не був таким обмеженим. Його пошиті на замовлення чоботи з козячої шкіри двадцять другого розміру зі стуком опустилися на стіл у стилі Георга II.

— Саме цього бажають усі люди,— продовжував він, зручніше влаштувавши своє чимале тіло і потягуючи солодовий скотч п’ятдесят п’ятого року.— Отримувати задоволення. Та й чому б цього не робити? Але злабійці так не вважають. Вони завжди від чогось «страждають», чогось «соромляться». Принаймні, так було колись давно. Я зробив усе можливе, щоб змінити ситуацію. Тут справа скоріше в психології, ніж в економіці. Візьміть телевізійне шоу, яке їм так подобається, там, де плачуть поети. Я з гордістю можу сказати, що з нашого боку бульвару воно б не пішло. Ні, нам потрібні переможці.

Сейворі, що стояв біля музичного автомату, кивнув. Десять охоронців навіть не моргнули.

Тітиїч дістав довгу Мальборо із пачки в кишені піджака. Натиснув кнопку на столі, і зі стіни вирвався восьмифутовий струмінь вогню, мало не зачепивши його обличчя, і майже наполовину спопелив сигарету. Президент затягнувся, видихнув, струсив попіл в оздоблену діамантами попільничку у вигляді рулетки.

— У нашого народу було важке життя. Тут не посперечаєшся. Але колись потрібно брати на себе відповідальність. Ось і краса вільного ринку: він не пам’ятає ані вашого успіху, ані ваших невдач. Безжальний, але в якомусь сенсі дуже поблажливий. Господи, як я зголоднів. Де вони?

Немов за командою, двері відчинилися і п’ятнадцять жінок у бікіні з грудями-глобусами внесли срібні таці з їжею. Поставили їх на буфет, поцілували президента в щічку і пішли.

Пфефферкорн почув запах копченої риби і свіжих млинців. Один із охоронців наповнив тарілку і поставив Пфефферкорну на коліна. Другий охоронець наставив на Пфефферкорна гвинтівку, а третій витяг кляп і звільнив руки. Тітиїч з безтурботною посмішкою дивився, як гість їсть.

— Смачно, правда? Краще, ніж «коренеплоди» і «козяче молоко».

— Дякую,— сказав Пфефферкорн. Сперечатися з цим чоловіком не було сенсу.

— На здоров’я. Вип’єте?

Пфефферкорн погодився, навіть якби Сейворі його не попередив.

— Оце справжня річ,— сказав Тітиїч, наливаючи. Узяв бокал і підніс його до носа Пфефферкорна, щоб той оцінив аромат.

— З торф’яною ноткою,— сказав президент.— Але ніжний.

Пфефферкорн кивнув.

— Будьмо!

У порівнянні з «трійничкою» скотч пішов як по маслу.