— Важко уявити, проте як чудово звучить — “невидиме сонце Тамаса”! — вигукнув Рер.
— І планета-невидимка, населена такими ж істотами, як і ми, котрі намагаються проникнути в безодню нашого світу! — продзвенів із заднього ряду голос Іветти.
— І цілі зоряні системи, галактики з мінус-гравітацією, негативними властивостями полів там, де вони в нас позитивні, і мертвою нерухомістю, де в нас рух. І взагалі все навпаки! — підхопила Айода, що зіперлася на м’який виступ бортового вікна.
— До речі, про галактики. Їхні класичні спіральні форми стали відомі ще першим винахідникам телескопів, — розповідав Кімі, — але потрібно було декілька століть, аби зрозуміти в них реальне відбиття структури всесвіту — волокон, чи, точніше, пластів нашого світу, перешарованого з Тамасом і разом з ним закрученого в безконечну спіраль. І окремі елементи, від галактик до атомів, котрі на кожному щаблі мають свої особливі властивості загальних законів. Виявилося, що світло та інші випромінення ніколи не поширюються у всесвіті прямолінійно, а намотуються на спіраль, одночасно ковзаючи по гелікоїду й щораз більше розвертаючись у міру віддалення від спостерігача. Дістали пояснення і стиснення та розтягування світлових хзиль із скороченням їх при входженні в глибину спіралі й позірне розбігання зірок та галактик у далеких витках. Розгадали Лоренцеве рівняння з його уявним зникненням часу й зростанням маси при швидкості світла. Ще крок — і став зрозумілим нуль-простір, як межа між світом і антисвітом, між світом Шакті й Тамасом, де полярні точки простору, часу й енергії взаємно урівноважені й нейтралізовані. Нуль-простір також скручено в спіраль відповідно до обох світів, але… — Юнак за-тнувся. — Я досі не можу збагнути, яким чином у ньому виникає можливість пересування, при якому майже миттєво можна досягти будь-якої точки нашого всесвіту. Мені пояснили це наближено, що, мовляв, зореліт прямого променя йде не за спіральним ходом світла, а ніби впоперек нього, за поздовжньою віссю равлика, використовуючи анізотропію простору. Крім того, зореліт у часі мовби стоїть на місці, а вся спіраль світу обертається навколо нього… — Червоніючи, Кімі безпорадно похитав головою під сміх своїх товаришів.
— Даремно ви так віддячили Кімі, — невдоволено підняв руку вчитель. — У новій картині всесвіту ще багато що доступне лише математичному “обмацуванню” окремих явищ.
Ви забули, що наука рухається в пітьмі незнаних глибин всесвіту, наче сліпий з простягнутими руками, сприймаючи нечіткі контури. І лише після величезної праці створюються апарати дослідження, здатні висвітлити невідоме і прилучити його до пізнаного. — Учитель оглянув принишклих учнів і завершив: — Кімі не сказав ще про одне, важливе. Давно були вгадані ділянки негативної гравітації в космосі, але тільки три століття тому вони дістали своє пояснення, як провали з нашого світу в Тамас або в нуль-простір. Інколи в них безслідно зникали зорельоти інших цивілізацій, не пристосовані для руху в нульовому просторі. Ще на більшу небезпеку наражається зореліт прямого променя. При найменшій помилці в урівноваженні полів він ризикує зісковзнути або в наш простір Шакті, або в простір Тамаса. Із Тамаса повернутися неможливо. Ми навіть не відаємо, що діється там з нашими предметами. Чи відбувається миттєва анігіляція, чи все ж активні процеси так само миттєво завмирають, перетворюючи, приміром, зореліт у брилу абсолютно мертвої речовини (це нове поняття речовини теж стало наслідком відкриття Тамаса). Тепер ви можете уявити собі небезпеку, на яку наразилися перші ЗПП — Зорельоти Прямого Променя — і серед них — “Темне Полум’я”. Але люди йшли на цей жахливий ризик. Можливість миттєво проникнути в потрібну точку простору варта будь-якого ризику. Бо ж іще зовсім недавно оволодіння безконечністю космосу здавалося абсолютно неможливим, не проглядалося ніяких шляхів до подолання цього прокляття всіх часів і всіх цивілізацій космосу, об’єднаних у Великому Кільці. Бачити одна одну досі їм допомагали лише Екрани Зовнішніх Станцій.
Минуло триста літ відтоді, як людство вступило в ЕРЗ — нову Еру. Здійснилася смілива мрія людей, і нині далекі світи перебувають від нас на відстані простягнутої руки — за часом.
Звісна річ, пересування ЗПП відбувається не миттєво. Необхідний час на виведення в нуль-простір, час на дуже складний розрахунок точки виходу й дотягування зорельота із наближеної точки до мети на звичайних анамезонних двигунах і субсвітловій швидкості. Але що значить два-три місяці цієї праці порівняно з мільйонами світлових літ відстаней звичайного спірально-світлового шляху в нашому просторі! Навіть приріст швидкості від черепахи до звичайного зорельота ніщо в порівнянні із ЗПП.
Немов ілюструючи слова вчителя, поїзд пірнув у довгий тунель. У вагоні спалахнуло опалове світло, відтінюючи за вікнами непроглядну пітьму. На зміну їй яскравим спалахом освітилася безмежна рівнина, поросла сріблястою травою. Від стрімкого бігу широко закрутилися, розлітаючись на всі боки, вихори. Яскраво-синя смуга вдалині позначила ступінчасті древні гори, посеред яких у напрямку Індійського океану лежало плоскогір’я Реват. Щоб досягти його, юним мандрівникам достатньо було мати лише треновані в ходьбі й бігу ноги.
Далекий берег угадувався за відтінками неба й призахідного сонця. Трава боляче шмагала по голих ногах подорожніх, вітер обвівав їхні спини сухим жаром. Струмені повітря, здіймаючись угору, мерехтливою стіною оточили кільцеве пасмо плоских пагорбів. Піднявшись на перевал, усі завмерли. Небачений гай височезних секвой приховував центр плоскогір’я. Тридцять чотири широкі доріжки — за числом головних векторів Великого Кільця — розбігалися з гаю до схилів навколишніх пагорбів з коричневого базальту, стрімко зрізаних і вкритих якимись барельєфами. Учні не стали їх розглядати й, рушили до гаю по білому камінню широкого шляху. Лише дві круглі колони чорного граніту позначали вхід. Під розпростертим на запаморочливій висоті віттям секвой сліпуче сонце пекло менше і шелест вітру вщух. Сувора могуть велетенських стовбурів змусила стишити кроки й приглушити голоси, ніби учні проникли у віддалене од усього світу сховище таємниці. Схвильовано й у напруженні переглядалися, чекаючи чогось незвичайного. Та коли вийшли на центральну галявину, під невблаганну яскравість неба, пам’ятник зорельоту “Темне Полум’я” здався їм надто простим.
Модель корабля — напівсферичний купол з темно-зеленого металу — була розітнута навпіл, наче хтось ударив по ній гігантським мечем. Довкола основи під кільцевим виступом розташовувалися статуї людей. Майданчик — підніжжя пам’ятника — являв собою туго скручену спіраль світлого, дзеркально полірованого металу, врізаного в чорний матовий камінь.
Число скульптур на кожному півколі розрубу виявилося неоднаковим: п’ять — із західного, вісім — із східного. Учні швидко розгадали нескладну символіку.
— Це смерть, яка розділила загиблих на планеті Торманс, і тих, хто повернувся на Землю, — тихо сказала Айода, ледь збліднувши від почуття, що її охопило.
Учитель мовчки схилив голову.
— А ті, хто повернувся?
— Вони жили недовго — надто виснажливий був шлях, на якому вони зазнали страшних випробувань.
У цей момент Ларк, який наблизився до західного півкола скульптур, підняв угору схрещені долоні, закликаючи мовчати. Повільно підійшла решта учнів. Позаду був тепер тільки вчитель, він дивився на купол зорельота, що височів над довгою тінню гаю і був схожий на блискуче темне дзеркало. Трохи далі зупинилася струнка жінка з книжкою в руках. Легкі складки костюма з короткою спідницею облягали її стан. Лише товстий сигнальний браслет астронавта вище ліктя лівої руки свідчив про її причетність до наддалекої космічної експедиції. Вона дивилася поверх книги, великі пасма густого волосся спадали на замислене чоло. Та ж напружена думка відбивалася в скорботному згині повних губ і рисочках навколо очей…
— Сама Фай Родіс, командир експедиції, — шепнула Пуна, яка першою підійшла до статуй.
У мовчанні пам’ятника кроки по гладенькому металу здавалися визивно гучними, і діти скинули взуття.
Ще одна жінка стояла боком, виставивши вперед ліве плече і зануривши руку в розкішну гриву волосся, ніби в тривозі чекала на щось. Її обличчя, правильно овальне з явно монгольськими рисами, було звернене до глядачів. В очах з розкосим розрізом чаїлася дуже сильна нервова напруга. Здавалося, що Тівіса Хенако, біолог експедиції, ось-ось крикне: “Дивіться, як це погано!”
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Година бика» автора Іван Єфремов на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПРОЛОГ“ на сторінці 3. Приємного читання.