Розділ «ЕПІЛОГ»

Таель, Сю-Те і Вір Норін зупинились перед дев’ятиніжкою. Восьмеро землян вишикувались прощальною шеренгою. Чеді, не витримавши мовчання, гукнула:

— Ми повернемося, Вір, неодмінно повернемось!

— Коли закінчиться Година Бика!.. І ми постараємося, щоб це сталося швидше, — відповів Вір Норін. — Та якщо демони ночі затримають світанок і Земля не одержить від нас звістки, нехай наступний зореліт прийде через сто земних років.

Вір Норін простягнув праву руку до браслета. Екран ТВФ корабля став чорним і німим. Одночасно на пульті погас зелений вогник астронавігатора. Єдине вічко — не людини Землі, а тормансіанина Таеля — залишилося горіти як символ відновленого братерства двох планет.

Зворотний шлях “Темного Полум’я” виявився набагато важчим від польоту до Торманса, ще раз довівши небезпечну недосконалість ЗПЛ. З якихось причин зореліт ухилився від наміченої траєкторії. Замість того, щоб упасти, ніби шуліка на здобич, просто з високих широт Галактики до восьмого оберту її спіралі, він пронизав три спіральні рукави і вийшов до зовнішнього краю нашого острова Шакті в пояс “рентгенівських”, або нейтронних, зірок такої незвичайної щільності, що кубічний сантиметр цієї речовини на Землі важив би сто мільйонів тонн. Між цими опорними стовпами масивної речовини в місцях доторку до найбільш щільних ділянок Тамаса горіли особливі завихрення матерії Шакті. У них, як у бездонних вирвах, кружляло в позірній втечі випромінення, яке поглинав Тамас. Вони були розташовані по периферії Галактики, ніби в зворотному порядку щодо речовини нашого Всесвіту. Явище довго лишалося нерозкритим. З часу першого знайомства з кінцевою зоною світу Шакті ці вирви звалися квазарами. Складний устрій зовнішніх областей Галактики і Метагалактики не викладався у “зірочці” повернення “Темного Полум’я”. Учні зрозуміли тільки грізну небезпеку, в якій опинився корабель.

В ТВФ вони побачили короткі дорожні нотатки пам’ятної машини зорельота: схудлу, чорну від тривалої роботи Менту Кор, командира Гріф Ріфта, що не спав тижнями, змучених інженерів пілотних та обчислювальних установок Дів Сімбела і Соль Саїна. Кожен мав свого “охоронця”. Соль Саїном опікувалась Евїза, Сімбелом — Чеді, Ріфтом — Олла Дез, а Нея Холлі встигала і стежити за біозахистом, і охороняти Менту Кор, поїти і годувати, масажувати, присипляти, коли наставав перепочинок.

“Темне Полум’я” вирвався із зовнішньої силової зони без пошкоджень, але з використаними запасами енергії. Друге, більш вдале ковзання краєм безодні — і зореліт прорвався б у двадцять шосту область восьмого оберту, звідки залишалося близько трьох місяців шляху до Землі. Він опустився на те саме плоскогір’я Реват, звідки стартував одинадцять місяців тому на планету Торманс.

— Що відбулося на Землі після прибуття корабля, відомо кожному землянинові і не нове для вас, — сказав учитель, вимкнувши ТВФ, і зупинився, ніби вичікуючи.

— Строк, даний Таелем, скінчився! — раптом здогадався Кімі, і його підтримала решта. — Час відправляти ЗПП. Туди, на Торманс!

— Невже нічого не зроблено?! — вигукнула Айода. — І ніхто не звертався до Ради Зореплавання?

Учитель лукаво стежив за розпаленою тривогою молодих людей. Нарешті він підняв руку, суперечки припинились, і всі повернулися до нього.

— Ви були торік у пустелі Наміб і проґавили одну подію, яка схвилювала всю планету. Знову, як три століття тому, ЗПП цефеян ішов у звичному просторі біля Торманса і був приваблений сигналами автоматичної станції на супутнику планети. Кодом Великого Кільця станція просила всі ЗПП, які прямують у двадцять шосту область восьмого рукава Галактики, зробити посадку на планеті і взяти повідомлення…

— Для нас, для Землі? — підхопилася Пуна. — І зореліт узяв?

— Узяв. Який ЗПП може відмовитися прийняти пошту на величезній відстані, лише йому доступні?

— Що було в повідомленні? — хором запитали учні.

— Не знаю. Написане мовою Торманса, воно перекладається і перевіряється у лабораторії вивчення цієї планети. Дуже об’ємна інформація про все, що трапилося за століття, більше — за сто тридцять років. Але ось ці три стереознімки я приготував вам…

— І ви мовчали? — Айода докірливо кинула на вчителя темний, вогненний погляд.

— Мовчав до часу, тепер ви підготовлені до їхнього сприйняття, — незворушно відказав учитель.

Клацнув вимикач ТВФ.

Вони впізнали площу й пам’ятник Всемогутньому Часові. Старого храму — місця загибелі Родіс — не було. Замість нього широко розкривалась небу напівмісячна будівля. Сходи вели на величезну й стрімку арку, оточену на верхній площадці відкритою галереєю. Обидва кінці галереї, прикриті прозорими парасолями башт, що невідомо як трималися, різко, високо й сміливо висунулись, нависаючи над площею і навколишніми спорудами.