Розділ «Щось більше»

— Ґеральт... — раптом він відчув, як щось у ньому рветься. — Це ім’я дав мені Весемір. Ґеральт із Рівії! Я навіть навчився наслідувати рівійський акцент. Мабуть, з внутрішньої необхідності мати рідну сторону. Хоч би й вигадану. Весемір... дав мені ім’я. Весемір також видав мені твоє. Досить неохоче.

— Тихо, Ґеральте, тихо.

— Кажеш мені сьогодні, що ти віриш у призначення. А тоді... Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що призначення накаже нам зустрітися. Це тим належить пояснювати факт, що сама ти не дуже прагнула цієї зустрічі.

Вона мовчала.

— Я завжди хотів... Роздумував над тим, що я тобі скажу, коли ми врешті зустрінемося. Думав я про запитання, яке тобі поставлю. Вважав, що це принесе мені збочене задоволення...

Те, що блиснуло на її щоці, було сльозою. Поза сумнівом. Він відчув, як до болю стискається горло. Відчув втому. Сонливість. Слабкість.

— При світлі дня... — простогнав він. — Завтра, при сонячному світлі, я подивлюся тобі в очі, Вісенно... І поставлю тобі моє запитання. А може, не поставлю, бо вже запізно. Призначення? О, так, Йен мала рацію. Не досить бути призначеними одне для одного. Треба чогось більшого... Але я гляну завтра тобі в очі... При сонячному світлі...

— Ні, — сказала вона лагідно, тихо, оксамитово, голосом, який дражнив, який шарпав прошарки пам’яті, пам’яті, якої вже не було. Якої ніколи не було, але ж яка була.

— Так! — запротестував він. — Так. Я цього хочу...

— Ні. Зараз ти заснеш. А коли прокинешся, хотіти перестанеш. Навіщо нам дивитися одне на одного при світлі сонця? Що воно змінить? Уже не можна нічого змінити, не можна нічого прибрати. Який сенс ставити мені запитання, Ґеральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, насправді принесе тобі збочене задоволення? Що дасть нам взаємна кривда? Ні, не станемо ми дивитися одне на одного при світлі дня. Спи, Ґеральте. І так, між нами, це зовсім не Весемір дав тобі те ім’я. Хоча це також нічого не змінить і нічого не відмінить, я б хотіла, щоб ти про це знав. І не намагайся мене шукати...

— Вісенно...

— Ні, Геральте. Зараз ти заснеш. А я... я була твоїм сном. Будь здоровим.

— Ні! Вісенно!

— Засни. — В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з Ті долоні. — Засни.

Він заснув.

VI

— Ми вже в Заріччі, Йурґо?

— Відучора, пане Ґеральте. Скоро вже річка Яруга, а далі — це вже моя сторона. Гляньте, навіть коники швидше йдуть, головами махають. Відчувають, дім близько.

— Дім... Ти в місті живеш?

— У передмісті.