Розділ «ЧЕРВЕНЬ 2001. “НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..”»

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив.

— Ну, знаєте…

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.

— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.

— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.

Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.