Розділ «КВІТЕНЬ 2000. ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ»

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.

— Я прагну мислити якомога логічніше, — мовив дорогою капітан, — бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от, — зітхнув капітан. — Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ. — Капітан посміхнувся й додав:-Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

— Ви гадаєте? — кинув Ластіг. — Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер… — промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу… — тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Ластіг.

— Дейвіде! — запищали старі й кинулися йому в обійми. — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Ластіг. — У вас чудовий вигляд, просто чудовий!