Розділ «Частина п’ята»

Дорогою до складу вона кільканадцять разів зупинялася погомоніти з дружинами саквояжників у пишних екіпажах — хоч і скромніших за її власний,— та з багатьма чоловіками, що підходили до її коляски і, стоячи серед червоної куряви й тримаючи капелюха в руці, дарували їй компліменти. День був чудовий, вона відчувала себе щасливою, мала премилий вигляд і проїжджала містом, немов королева. Через оці затримки вона дісталася до складу пізніше, ніж сподівалася, бо побачила, що Г’ю і гурт возіїв уже чекають на неї, сидячи на купі дощок.

— Ешлі є?

— Так, він у конторці,— відповів Г’ю, і звичайний для нього заклопотаний вираз зійшов з його обличчя коли він побачив, які у Скарлет веселі променисті очі.— Він силкується... тобто переглядає книги.

— О, йому нема чого сьогодні цим морочитись,— зауважила вона й докинула, стишивши голос: — Меллі доручила мені затримати його тут якомога довше, щоб вони там встигли приготуватися до свята.

Г’ю всміхнувся, бо ж його теж туди запросили. Він любив вечірки, та й Скарлет, як здавалось йому, також любила, судячи з її сьогоднішнього вигляду. Вона розплатилася з возіями та Г’ю і, круто повернувшись, рушила до конторки, виразно показуючи, що вони вже вільні. Ешлі зустрів Скарлет на порозі, передвечірнє сонце освітлювало його ясне волосся, а на устах у нього була легенька, мало не іронічна усмішка.

— Слухай, Скарлет, що ти тут робиш о цій порі? Чом ти не у нас і не допомагаєш Меллі готувати мені сюрприз?

— Слухай, Ешлі Вілкс! — обурено скрикнула вона.— Ти ж повинен нічого про це не знати. Меллі буде розчарована, якщо ти не виявиш подиву.

— Та ні, все буде гаразд. Я виявлю такий подив, як ніхто в Атланті,— сказав Ешлі, сміючись очима.

— Але у кого ж це стало невихованості розповісти тобі?

— Та, власне, у кожного з чоловіків, яких запросила Меллі. І першим виявився генерал Гордон. Він сказав, що з досвіду знає: жінки влаштовують сюрпризи такого роду звичайно в ті дні, коли чоловіки беруться чистити й змащувати всі рушниці в домі. А тоді дідок Меррівезер перестеріг мене. Він розповів, що місіс Меррівезер якось поклала собі здивувати його такою врочистістю, запросила гостей, а кінець кінцем найбільше здивуватись довелося їй самій, бо старий мав звичку нишком лікувати ревматизм з допомогою пляшки горілки і в урочисту хвилину не зміг навіть з ліжка підвестись, так набрався... Та й інші теж — всі, кому траплялися в житті такі несподівані врочистості, попередили мене.

— Ну ж і невиховані які! — скрикнула Скарлет, мимоволі всміхаючись.

Він нагадував того колишнього Ешлі, якого вона знала з Дванадцяти Дубів, коли був такий усміхнений, як зараз, хоч узагалі в ці дні усмішка дуже рідко з’являлася на його устах. Повітря було таке лагідне, сонце таке погідне, обличчя Ешлі таке веселе, мова така невимушена, що серце Скарлет солодко затріпотіло від щастя. Щось у грудях її наростало й наростало, аж боляче зробилося з утіхи, боляче, наче від тягаря радісних, гарячих, непролитих сліз. Раптом вона відчула себе знову шістнадцятирічною, і щасливою, і такою збудженою, що просто дух забивало. Їй страшенно закортіло зірвати з себе капелюшка, підкинути вгору й закричати: «Гур-ра!» Тоді думка майнула, як здивувався б Ешлі, якби вона це зробила, і враз її прорвало сміхом, таким, що мало сльози не виступили на очах. Він теж засміявся, закинувши голову назад, немов йому приємно було знати, що Скарлет тішиться дружнім зрадництвом чоловіків, які виказали секрет Меллі.

— Заходь, Скарлет. Я саме переглядаю книги.

Вона пройшла до кімнатинки, затопленої передвечірнім сонцем, і сіла на стілець перед бюрком з розсувним верхом. Ешлі ввійшов за нею і сів на крайчик абияк збитого столу, звісивши довгі ноги.

— Ой, даймо спокій цим книгам, Ешлі! Мене сьогодні ніяка робота не вабить. Коли на мені новенький капелюшок, здається, всі цифри вилітають у мене з голови.

— Цифри й справді зайві, коли маєш такий гарний капелюшок на голові,— сказав він.— Скарлет, ти гарнішаєш день у день!

Він скочив зі столу і, сміючись, узяв її за обидві руки й розвів їх, аби краще роздивитися сукню.

— Ти така гарненька! Я певен, ти довіку не постарієш.

При його доторку вона раптом збагнула, що підсвідомо саме цього й сподівалася. Все це щасливе надвечір’я вона сподівалася відчути тепло його долонь, ніжність його очей, почути бодай слово, що засвідчило б його любов до неї. Це ж уперше від того холодного дня у садку в Тарі вони були самі-одні, уперше їхні руки зістрілися не у звичайному формальному потиску, а вона ж довгі місяці жадала такого спіткання з ним. Проте зараз...

Як то не дивно, але доторк його долонь не викликав ніякого збудження в ній! Раніше, бувало, сама вже близькість Ешлі проймала її трепетом. А тепер вона відчувала просто дружнє тепло й задоволеність. Із його рук не передався їй ніякий гарячковий запал, і серце її билося рівно й умиротворено. Це трохи ошелешило Скарлет і навіть збентежило. Він же був усе тим самим Ешлі, її ясним, осяйним коханням, дорожчим їй за життя. Тоді чому ж...