Розділ 1

— Вітаю, екселенце.

— Пане графе, — церемоніально вклонився Шілярд Фітц-Естерлен. — Ах, вибачте милостиво. Може, повинен я вже говорити: ясновельможний князю? Ваша високосте регенте? Вашмосць державний секретарю? Клянуся честю, ваша вельможносте, сани сипляться на вас таким градом, що я і насправді не відаю, як вас титулувати, аби не помилитися у протоколі.

— Найкраще буде «ваша королівська величносте», — скромно відповів Дійкстра. — Ви ж знаєте, екселенце, що то свита робить короля. А вам, беззаперечно, відомий факт, що коли я крикну: «Скакати!», то свита у Третогорі запитує: «Як високо?»

Амбасадор знав, що коли Дійкстра й перебирає, то не дуже. Принц Радовід був малолітнім, королева Гедвіга — розчавленою трагічною смертю чоловіка, аристократія — заляканою, подурілою, розсвареною і поділеною на фракції. У Реданії владою і справді був саме Дійкстра. Дійкстра легко отримав би будь-яку відзнаку, яку б тільки захотів. Але Дійкстра не хотів жодної.

— Ваша вельможність висловили бажання мене викликати, — сказав за мить амбасадор. — Оминувши міністра закордонних справ. І чому я маю приписати ту честь?

— Міністр, — Дійкстра підвів очі до стелі, — відмовився від функцій через стан здоров’я.

Амбасадор повільно кивнув. Він чудово знав, що міністр закордонних справ сидів у підвалі, а оскільки був боягузом й ідіотом, то, без сумніву, розповів Дійкстрі все про свої таємні справи із нільфгардською розвідкою вже під час демонстрації знарядь катування, що передувала допиту. Знав, що мережу, сформовану агентами Ваттьє де Рідо, шефа імперської розвідки, було розгромлено, а всі нитки опинилися у руках Дійкстри. Знав також і те, що нитки ті вели прямо до його особи. Але особу його оберігав імунітет, а обов’язки змушували доводити гру аж до самого кінця. Особливо після дивних зашифрованих інструкцій, що були нещодавно надіслані до амбасади Ваттьє коронером Стефаном Скелленом, імператорським агентом для особливих доручень.

— Оскільки наступника його ще не прийнято на посаду, — продовжив Дійкстра, — то мені випадає неприємний обов’язок поінформування, що ваша екселенція визнана у королівстві Реданія персоною нон грата.

Амбасадор уклонився.

— Сподіваюся, — сказав, — що рішення це, наслідком якого стане взаємне відкликування амбасадорів, закорінене у справах, що аж ніяк не стосуються ні королівства Реданія, ні імперії Нільфгард безпосередньо. Імперія не чинила ніяких ворожих кроків стосовно Реданії.

— Окрім блокади гирла Яруги й островів Скелліге для наших кораблів і товарів. Окрім озброєння та підтримки банд скойа’таєлів.

— Це інсинуації.

— А концентрація імперських військ у Вердені й Цінтрі? Рейди збройних банд на Содден і Брюґґе? Содден і Брюґґе — це темерійські протекторати, а ми у союзі із Темерією, екселенце, атаки на Темерію — то атаки на нас. Залишаються також справи, що стосуються Реданії безпосередньо: бунт на острові Танедд і розбійний замах на короля Візіміра. І проблема того, яку роль Імперія відіграла у тих подіях.

— Quod attinet[1] інциденту на Танедді, — розвів руками амбасадор, — то мене не уповноважено озвучити нашу позицію. Його Імператорська Величність Емгир вар Емрейс далекий від куліс приватних справ ваших чародіїв. Мені шкода того факту, що наші протести мають мінімальний результат порівняно із пропагандою, яка говорить своє. І поширюються, як насмілюся зауважити, не без підтримки найвищої влади королівства Реданія.

— Протести ваші ошелешують і невимовно дивують, — легенько усміхнувся Дійкстра. — Все ж імператор не приховує того факту, що при його дворі перебуває цінтрійська герцогиня, доставлена саме з Танедду.

— Цірілла, королева Цінтри, — із натиском виправив Шілярд Фітц-Естерлен, — не була доставлена, а шукала в Імперії притулку. І це не має нічого спільного з інцидентом на Танедді.

— Правда?

— Інцидент на Танедді, — продовжував із кам’яним обличчям амбасадор, — імператор сприйняв із невдоволенням. А розбійний, виконаний шаленцем замах на життя короля Візіміра викликав його щиру й живу відразу. Ще більшу відразу пробуджує у нас поширювана у поспільстві огидна плітка, що насмілюється шукати підбурювача того злочину саме в Імперії.

— Затримання справжніх підбурювачів, — повільно сказав Дійкстра, — покладе кінець пліткам, станемо сподіватися. А затримання їхнє й справедливе покарання — це тільки справа часу.

— Justitia fundamentum regnorum[2], — поважно промовив Шілярд Фітц-Естерлен. — А crimen horribilis non potest non esse punibile[3]. Ручаюся, що Його Імператорська Величність також бажає, щоби воно так і сталося.