Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

«Та нехай, — подумав я. — Ми почнемо все спочатку. От завтра і почнемо. Подивимося на все новими очима».

І по тому я нарешті заснув. І бачив сни.

Квиління стартера, який обертається в темряві.

Тиша.

Стартер квилить знов.

Двигун зловив іскру, згас, потім таки підхопив.

Двигун працює в темряві.

Потім увімкнулися фари, дальнє світло, старомодні фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склі.

Я стояв у відчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крістіна стояла всередині — новісінька, без найменшої вм’ятини чи плямки іржі. Бездоганно чисте вітрове скло темніло аж до поляризованої синьої смуги вгорі. З радіо линуло ритмічне звучання співу Дейла Гокінса, який виконував «Сузі-К’ю» — голос із мертвого віку, сповнений якоїсь моторошнуватої життєвої сили.

Мотор бурмоче слова сили через подвійні глушники. І звідкись я знав, що всередині стоїть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелі — фірми «Ф’юеллі»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замінили — і було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобільної крові.

Раптово вмикаються двірники, і це дивно, бо за кермом нікого нема, машина порожня.

…їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося.

Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починає гарчати, прискорюється і затухає, прискорюється і затухає, це голодний звук, страшний, і щоразу, як двигун гарчить, Крістіна ніби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повідку… і я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту під’їздної доріжки.

…останній шанс, здорованю.

І перш ніж я встигаю відповісти — чи навіть придумати відповідь — пронизливо верещить гума коліс, цілуючи бетон, і Крістіна кидається на мене, щирячись решіткою радіатора, наче ротом, повним хромованих зубів; її фари сердито спалахують…

Я прокинувся від власного крику в мертвій пітьмі другої години ночі; власний голос прозвучав страшно для моїх вух, але ще страшнішим був хуткий гупіт босих ніг у коридорі. Обома руками я міцно вхопився за простирадло, яке витяг з-під себе цілком, воно лежало, усе зіжмакане, посеред ліжка. Усе моє тіло було слизьким від поту.

Далі по коридору Еллі з власним жахом викрикнула: «Що це було?»

Мою кімнату залило електричне світло, і на порозі стояла мама, в короткій нічній сорочці, яка показувала більше, ніж мама собі дозволяла, хіба що ситуація була найекстренішою, а одразу позаду неї тато зав’язував пояс халата, під яким нічого не було.

— Сонечко, що таке? — спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» — коли мені було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю.

— Деннісе? — мовив тато.