Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

6 / Назовні

У мене є тачка і повний бак,

І сказати всім — така краса:

«Поцілуй мене в зад»[30]…

Ґленн Фрай

Ми сіли в мою машину, і я виїхав з подвір’я. Непомітно стрілки годинника підкралися до дев’ятої години й перевалили за неї. Ось як летить час, коли тобі весело. У небі висіла половинка місяця. Через нього, а ще через оранжеві ліхтарі просторого паркувального майданчика торговельного центру «Монровілль», не видно було жодних зірок, навіть якщо вони падали.

Перші два-три квартали ми проїхали в гробовій тиші, а потім Арні зненацька зайшовся в несамовитих схлипуваннях. Я й думав, що він може розплакатись, але сила цього нападу мене перелякала.

Я негайно зупинив машину.

— Арні…

І тут же я облишив спроби. Йому потрібно було виплакати все. Сльози й схлипи лилися пронизливим гірким потоком, і нестримним до того ж — свою квоту стриманості на той день Арні вичерпав. Спочатку здавалося, що то просто реакція; я відчував те саме, тільки моя реакція вдарила мені в голову, і від цього вона боліла, наче гнилий зуб, а ще в шлунок, який хворобливо стиснувся.

Тому так, спочатку я подумав, що то просто якась реакція, мимовільний вихлюп емоцій, і може, попервах так воно й було. Але через хвилину-дві я зрозумів, що тут є щось більше, набагато більше, усе значно глибше, ніж проста розрядка. І в тих звуках, які він видавав, я почав виокремлювати слова: спочатку поодинокі, а потім цілі речення.

— Я їм покажу! — викрикував він крізь ридання. — Я покажу тим йобаним сучим синам, я їм покажу, Деннісе, вони в мене пошкодують, вони в мене подавляться… ПОДАВЛЯТЬСЯ… ПОДАВЛЯТЬСЯ!

— Перестань, — налякано попросив я. — Арні, припини.

Але припиняти він не хотів. Натомість загупав кулаками по м’якій приладовій панелі мого «дастера», та так сильно, що залишалися вм’ятини.

— Я їм покажу, от побачиш, покажу!

У тьмяному світлі місяця й найближчого ліхтаря його обличчя здавалось абсолютно порожнім і потворно-старим, наче в якоїсь карги. Поряд зі мною сидів незнайомець. Арні кудись подівся — він блукав тими холодними закутками всесвіту, які ласкавий Господь залишає для таких людей, як він. А цього хлопця я не знав. І не хотів його знати. Я міг лише сидіти безпомічно на своєму місці й сподіватися, що Арні, якого я знаю, повернеться. І через якийсь час він повернувся.

Істеричні викрики розчинилися знову в риданнях. Ненависть випарувалася, і він лише плакав. Те голосіння йшло десь із глибини грудей: надривне, спантеличене.

Я сидів за кермом своєї машини, не знаючи, що мені робити, бажаючи опинитися деінде, де завгодно: міряти черевики в крамниці Тома Макéна, заповнювати заяву на отримання кредиту в магазині здешевлених товарів, стояти перед платним туалетом з поносом і без жодної монети в кишені. Де завгодно, блін. Не обов’язково в Монте-Карло. Але в основному я сидів і мріяв бути старшим. Мріяв, щоб ми обидва були старшими.

Але то була дурна відмазка. Я знав, що треба робити. Неохоче, не маючи ні найменшого бажання, я підсунувся ближче до краю свого сидіння, обійняв Арні й притиснув до себе. Його обличчя, гаряче та лихоманкове, розплескалося на моїх грудях. Так ми й сиділи, хвилин, може, зо п’ять, потім я відвіз його додому й висадив. А сам поїхав.

Після того ми про це не розмовляли, про те, як я його до себе пригортав. По тротуару тоді ніхто не йшов, ніхто не бачив моєї машини, припаркованої біля бордюру. Мабуть, якби хтось побачив, то подумав би, що ми парочка педиків. Я сидів, і пригортав його, і любив так, як міг, і не розумів, як так вийшло, що я — єдиний друг Арні Каннінґема, бо в ту мить, повірте мені, я зовсім не хотів бути його другом.