Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

Не радячись ні з ким, ми в складі п'ятиста чоловік постановили, що Місяць треба виштовхнути за межі сили тяжіння Землі, і розпочали цю операцію першого січня 1999 року – в останній новорічний день старого сторіччя.

Перед нами стояла по суті інженерна проблема.

Треба було безперервно тиснути на Місяць протягом тривалого часу, не послаблюючи тиску й на мить. Операція мала здійснюватися дуже поволі. Щільність Місяця дуже мала порівняно зі щільністю Землі, вона майже така сама, як щільність шлаку. За час існування Місяця на нього впала незліченна кількість метеоритів і комет; серед них траплялися досить великі, які пробивали його наскрізь в усіх напрямках, як грудку битого скла. Це означало, що раптового тиску з нашого боку Місяць може не витримати і розколотися на друзки; у цьому разі Землю оповило б кільце місячних астероїдів, а від цього людство нічого б не виграло.

Наш намір полягав не тільки в тому, щоб захистити людство від місячного випромінювання. Хотілося також зробити щось і для поневоленого життя в самому Місяці. Ми вирішили штовхнути Місяць на Сонце, де безтілесні місячні мешканці змогли б знову стати вільними.

Чотири групи наших людей, по сто двадцять п'ять чоловік у кожній групі, розташувалися на приблизно однаковій відстані одна від одної в північній півкулі і почали легенько виводити Місяць у відкритий космос. Для цього ми просто збільшували швидкість обертання Місяця навколо Землі, додаючи йому чимдалі більше енергії. Завдяки цьому орбіта Місяця збільшувалася, і він поступово віддалявся від Землі.

(Раніше Місяць обертався далі від Землі, ніж у двадцятому сторіччі, але з часом, втрачаючи енергію, наблизився до неї на теперішню відстань).

Протягом усього 1999 року ми збільшили швидкість обертання Місяця навколо Землі з двадцяти восьми днів до чотирнадцяти. Здійснити це було неважко: я вже знав достатньо про таємниці свідомості і її відношення до матеріального всесвіту і міг би здійснити це й сам. Місяць обертався тепер на відстані мільйона миль від Землі, а це означало, що його орбітальна швидкість збільшилася вдесятеро. Ми підрахували, що швидкість треба ще подвоїти (довести до сорока тисяч миль за годину), щоб вивести Місяць за межі земного тяжіння з тим, аби Сонце могло притягти його до себе. Це нарешті сталося 22 лютого 2000 року. Земля втратила Місяць під акомпанемент бурхливих протестів з боку романтиків, яких ми просто знехтували.

Однак ми припустилися дрібної помилки в наших розрахунках: через три місяці, коли Місяць перетинав орбіту Меркурія, його захопило гравітаційне поле тієї планети. Але оскільки маса Меркурія приблизно така сама, що й Місяця, то Місяць, певна річ, не міг стати його супутником. Сонце притягло Меркурій на сім мільйонів миль ближче до себе. а Місяць почав обертатися навколо Сонця на відстані дев'ятнадцяти мільйонів миль. На цій відстані температура поверхні колишнього супутника нашої планети така висока, що його поверхня завжди перебуває в розплавленому стані. Місячне "життя" нарешті одержало певний рівень свободи.

І ось я дійшов до тієї точки, на якій мушу спинитися: не тому, що мені нема чого більше сказати, а тому, що все те, що ще треба було б сказати, надто важко висловити в цьому контексті.

Пересічній людині наших днів повинно здаватися, що ми, "утаємничені", досягнули статусу богів. У певному розумінні це так – порівняно з людськими істотами двадцятого сторіччя. У іншому ж розумінні ми так само далеко від мети, як і досі. Ми більше не обмежені невіглаством і знаємо, що нам треба осягнути, але наше невігластво все ще величезне. Дорога, якою ми маємо йти, простягається у далеку далечінь, і кінця їй не видно. Я не можу пояснити природу проблем, що стоять перед нами. Якби людські істоти були здатні зрозуміти, не було б потреби пояснювати.

Я не знаю, чи я щасливий, чи нещасливий. Я щасливий, бо мені випало бути на вістрі того великого руху в людській еволюції. Тепер я розумію, що ще належить зробити. Я нещасливий, бо втратив контакт з рештою людства – за кількома важливими винятками.

Людина ледача за своєю природою, а ледачість ні в якому разі не можна засуджувати. Це означає, що людина через свою ледачість не любить незручностей, і для того, щоб уникнути їх, вона створила цивілізацію. Отже ледачість – це важливий чинник у її еволюції. Але це означає також, що вона воліє еволюціонувати зі своєю звичною швидкістю – повільно і обережно. Боротьба проти паразитів свідомості підказала мені, що слід прискорити еволюцію. Вона спонукала мене швидше рухатися вперед. Я вже не можу задовольнитися тим, що безкраї обшири свідомості лежать відкриті перед людиною і чекають свого дослідження. Мені вже цього замало. Надто багато питань залишаються ще без відповіді. Це правда, що людина більше не відірвана від свого чуття еволюційної мети і що житиме вона тепер, мабуть, століттями, замість того. щоб помирати від нудьги, безнадії та бездіяльності у віці вісімдесяти років. Але ми й досі не знаємо, що відбувається, коли людина помирає, або коли існування утворюється з не існування. Ми знаємо, що у Всесвіті існує позитивний принцип мети, але ми й досі не знаємо, чи цей принцип починається і уособлюється в образі творця Біблії, чи він бере свій початок з якогось глибшого джерела. Таємниця часу залишається незбагненна; і так само основне питання, що його поставив Гайдеггер: чому – існування, а не неіснування? Відповідь може бути у зовсім іншому вимірі, так само відмінному від світу свідомості, як свідомість відмінна від світу часу й простору…

Ми вирішили закінчити розповідь Остіна саме цим уривком з його неопублікованих записів – нам здається, що він якоюсь мірою проливає світло на таємницю "Палади".

Написано й сказано про "Паладу", цю "Марі Челест"34 космосу, було так багато, що факти стали нечіткими й невиразними. Нижче ми наводимо уривок з "Автобіографії" капітана Джеймса Рамзея, у якому докладно викладено відомі факти.

У січні 2007 року уряд Сполучених Штатів оголосив, що він передав космічний корабель "Палада", найбільший із досі збудованих, у розпорядження членів експедиції, яку очолили професори Райх і Остін. Офіційно мета експедиції полягала у тому, щоб провести археологічні розкопки на Плутоні з метою виявити залишки зниклих цивілізацій. За два дні перед відльотом "Палади" в газеті "Ворлд пресе ньюз" з'явилася стаття, у якій її автор Горас Кіммелл твердив, що справжня мета експедиції – встановити, чи не є Плутон базою велетенських космічних кораблів, що, як повідомлялося, були помічені в горішніх шарах земної атмосфери… Професор Остін категорично заперечив це твердження.

"Палада" з двома тисячами чоловік на борту, що їх ретельно відібрали керівники експедиції (в це число ввійшли й усі члени попередньої експедиції 1997 року за винятком сімох), відлетіла з Вашингтона 2 лютого 2007 року, і востаннє сеанс зв'язку з нею відбувся незадовго перед північчю того самого дня, коли голос професора Остіна повідомив, що корабель пролетів близько мільйона миль. Після цього всі спроби налагодити зв'язок з "Паладою" виявилися марними…

Рівно через 10 років, а саме 10 лютого 2017 року, експедиція, яку очолював я, вилетіла зі спеціальною метою розшукати сліди "Палади". Ми летіли на трьох кораблях: "Кліо", "Кентавр" і "Лестер". 12 січня 2018 року експедиція досягла Плутона. Через місяць, облетівши чотири рази навколо планети, ми вже збирались повертатися на Землю. І саме тоді "Кліо" перехопив виразні радіосигнали з "Палади"… 2 березня 2018 року ми нарешті виявили її місцеперебування – "Палада" вільно оберталася навколо Плутона на відстані близько двох мільйонів миль від нього. Освітлення цього велетенського корабля було ввімкнуте. Ніяких пошкоджень на ньому ми не виявили, і в нас зародилася надія, що, може, хтось із експедиції ще живий. Але коли на свої радіосигнали ми не дістали жодної відповіді, я подумав, що це малоймовірно, і наказав лейтенантові Фірміну відкрити аварійний люк. Кілька чоловік на чолі зі мною перейшли на "Паладу", але не знайшли там нікого. Ми не зауважили жодних ознак насильства, а особисті речі команди свідчили про те, що ніхто з них не збирався покидати корабель. Бортовий журнал було заповнено аж по 9 червня 2007 року. Із записів ми дізналися, що деякий час "Палада" перебувала на Плутоні, а далі мала летіти до Нептуна, коли його афелій збігався з перигелієм Плутона. Автоматичні записувальні пристрої корабля і далі функціонували нормально, але свідчили про те, що від 9 червня 2007 року "Палада" була некерована і вільно плинула в космосі. Не було жодних ознак того, що до корабля наближався будь-який чужий об'єкт, за винятком п'ятдесятифунтового метеорита, якого було автоматично відкинуто. Пристрої свідчили також, що двері "Палади" не відчинялися відтоді, як вона покинула Плутон. Головний лікар "Кліо" висловив припущення, що команду "Палади" було розпорошено якимось джерелом космічних променів, здатним діяти тільки на органічну матерію. Асимілятор Дунбара спростував це припущення. Двигуни "Палади" було вимкнуто 9 червня о 9.30. Ми перевірили їх і переконалися, що вони в ідеальному робочому стані.

"Паладу", яку пілотував лейтенант Фірмін, було повернуто на Землю 10 грудня 2018 року. Подальші дослідження нічого не дали для вияснення таємниці "Палади". Пізніші експедиції на Плутон та Нептун не змогли зібрати ніяких нових даних.

У мене, як редактора цього видання "Паразитів свідомості", не виникає жодних сумнівів у тому, що зникнення "Палади" було заплановане, і що коли в лютому 2007 року корабель злетів у космос, всі ті, що були в ньому, знали, що на Землю вони більше не повернуться. Будь-яке інше припущення суперечить фактам. Немає жодних даних, які б свідчили про те, що "Палада" стала жертвою несподіваного нападу і що прилади на ній були переналагоджені так, щоб знищити ті дані. Відсутні дані й про те, що команда "Палади" мала намір закласти нову цивілізацію на іншій планеті. На кораблі було всього три жінки. Їх число було б набагато більше, якби команда мала такий план.

Теперішнє видання "Паразитів свідомості" містить, на мою думку, достатньо даних, аби дати вичерпну відповідь на питання про те, що сталося з "Паладою". Уривок про "космічну поліцію", взятий з неопублікованих записів Остіна (с. 271–272), здається мені найважливішим з-поміж усіх інших. Остін пише: