Ніч ополудні

«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ...»

Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:

«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ...»

У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:

«Я ЗАЗДРЮ ВАМ. Я ЗАЗДРЮ ВАМ. ПРОЩАЙТЕ!»

Коридор сповнював глухий стукіт. Він супроводжував їх до голярні, потім почав стихати й віддалятися. Рубашов знав, що з-за кожних дверей через вічко на нього дивилися чиїсь очі, але не повертав голови ні вліво, ні вправо. Наручники тисли в зап’ястях, велетень прикрутив їх надто туго. Заводячи Рубашову руки назад, він, крім того, ще й шарпнув їх, і тепер боліли суглоби.

Показалися сходи, що вели кудись униз. Без попередження Рубашов стишив ходу. Цивільний дійшов до сходів і зупинився. Він був низькорослий, з випуклими очима.

— Маєте останнє бажання? — спитав він.

— Ні, — різко кинув Рубашов і рушив по сходах.

Цивільний службовець залишився стояти, силкуючись приховати своє здивування, але з його випуклими очима це було важко.

Вузькі сходи погано освітлювались. Рубашов ступав обережно, щоб не посковзнутися. Грюкіт у камерах нагорі вже затих. Лише чулося, як стукав підборами по металевих сходах конвоїр, що йшов за три кроки позаду.

Сходи закручувалися спіраллю. Рубашов нахилився вперед, щоб краще бачити, — і в цей момент пенсне зірвалося з носа й упало на сходи, скельця розбилися, а оправа застрибала вниз і завмерла на останній сходинці. Рубашов на мить зупинився. Потім, намацуючи сходи ногами, рушив далі. Чув, як ззаду конвоїр нагнувся, підняв оправу й поклав у кишеню. Досить добре уявляв собі рухи, але не оглядався.

Він майже нічого не бачив, лише відчував під ногами тверду підлогу. Йшли якимось довгим коридором. Стіни були брудні, і кінця їм не було видно. Велетень в однострої йшов за три кроки позаду, не зменшуючи й не збільшуючи цієї відстані. Рубашов відчував на карку його погляд, але не озирався, обережно посувався вперед.

Здавалось, вони йшли коридором уже кілька хвилин, але поки що нічого не сталося. Рубашов переконував себе, що напевно почує, коли велетень діставатиме нагана з кобури. А до того часу можна спокійно мріяти, пригадувати... А може, кат робив свою справу, як дантист, ховаючи інструмент у рукав? Рубашова дивувало, що про сам розстріл він майже не думав. Мабуть, тому, що вся його увага була спрямована на одне: не оглянутись назад.

Дивувало також, що зуб перестав боліти з того моменту, як благословенна тиша розлилася довкола нього, ще на суді. Може, якраз у ту хвилину прорвався нарив? Що він тоді казав? Ага: «Я стаю на коліна перед країною, перед масами, перед цілим народом...» А потім що? Що сталося з масами, з народом? Стільки років їх гнали через пустелю погрозами й обіцянками, терором і вигаданими успіхами. Де ж обітована земля?

І чи існує вона взагалі? Хотілося б почути відповідь на це питання, поки ще є хвилина часу. Мойсей теж не дійшов до обітованої землі. Але він бачив її з верхів’я гори, розпластану в долині, під його ногами. Таки легше вмирати, коли бачиш мету хоча б звіддаля. Йому, Миколі Салмановичу Рубашову, не довелося зійти на гору. Скрізь, куди не глянь, лише пустеля й темрява ночі...

Тупий, безболісний удар врізався у потилицю. Довго чекав його, а він настиг так раптово. Дивуючись, відчув, як коліна підламалися і він почав падати, повертаючись убік. «Як театрально! — подумав він, розпластуючись на цементі. — І все ж я нічого не відчуваю». Лежав з підігнутими ногами, притулившись щокою до холодної плити. Зробилося темно. Море несло його, гойдаючи на своїй темній поверхні. А спогади влягалися в мозку, як пасма туману на воді.

Хтось стукав у вхідні двері, вламувався в кімнату з ордером на арешт. Але в якій країні це все відбувалося? І рука, що ніяк не могла знайти рукав халата... І портрет... Чий портрет висів над його ліжком, позираючи на нього вниз? Хто це був, Хазяїн чи той, інший? Чи було ж обличчя з іронічною усмішкою а чи зі скляним, замороженим виразом?

Безформна постать похилилась над ним. Запахло новим ременем. Які відзнаки має ця постать на рукаві й на кашкеті? І в ім’я чого вона приставила дуло револьвера до його потилиці?

Другий, могутній удар настиг його. Навкруги залягла небувала тиша. Знову з’явилося море зі своїм заколисливим хлюпотінням. Хвиля повільно торкнулася його й підняла з підлоги. Тепла, вона прийшла здалеку й поволі покотилася в безмежжя, як сплеск вічності...