Ніч ополудні

Клєткін знову розкрив папку:

— У ваших нотатках є фраза, яка справила на мене особливе враження. Ось вона: «Я думав і діяв так, як того вимагала справа... Якщо я чинив правильно, то не маю у чому каятись. Якщо я помилявся, то заплачу за все».

Він відірвав погляд від паперів і переніс його на Рубашова:

— Ви помилялися, товаришу Рубашов, і мусите розплачуватися. Партія може вам обіцяти лише одне: одного дня, після остаточної перемоги, коли матеріали таємних архівів уже не складатимуть небезпеки, їх буде повністю опубліковано. І світ дізнається, на якому тлі розігрувалась ця, як ви кажете, лялькова вистава, і маси зрозуміють, що ми готували спектакль відповідно до підручника історії...

Клєткін поправив манжети і закінчив доволі незграбно:

— І лише тоді ви й ваші друзі отримаєте належну пошану і співчуття, у вияві яких вам сьогодні відмовлено.

Говорячи це, він підсунув заготовлений текст зізнання до Рубашова й подав йому авторучку. Рубашов підвівся і з натужною посмішкою сказав:

— Мені дуже хотілося знати, як виглядають неандертальці, охоплені сентиментальністю. Тепер я знаю.

— Не розумію вас, — сказав Клєткін, теж підводячись.

Рубашов підписав зізнання, у якому значилось, що він коїв злочини з «контрреволюційних переконань», а також запродавшись чужій державі. Випроставшись, побачив портрет Хазяїна на стіні. І знову згадав вираз легкої іронії й меланхолійного цинізму, з яким кілька років тому той востаннє потиснув йому руку.

— Байдуже, — сказав Рубашов. — Є речі, що їх могли розуміти лише Іванови, Рубашови й Кіффери. Але все це позаду...

— Я дам розпорядження, щоб до суду вас ніхто не турбував, — після короткої паузи сказав Клєткін, знову закам’янілий і незворушний. — Може, маєте якесь особливе бажання?

— СПАТИ, — сказав Рубашов.

Попрямував до відкритих дверей і спинився біля конвоїра. Зі своїм пенсне й цапиною борідкою виглядав поруч із велетнем в однострої цілком старим, миршавим, непомітним...

— Я скажу, щоб вам не перешкоджали спати, — додав Клєткін.

Коли Рубашов вийшов і двері зачинилися, він знову всівся за стіл. Кілька секунд сидів непорушно. Тоді задзвонив, і до кабінету зайшла стенографістка.

— Товаришу Клєткін, вітаю вас із перемогою! — сказала вона піднесено.

Клєткін зменшив напругу у лампі до нормальної.

— Ця річ, — кивнув він головою на лампу, — плюс безсоння й фізичне виснаження. Все це справа людської конституції.

Граматична фікція