Ніч ополудні

Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.

— В’язень не має й миски для їжі, — сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. — Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.

— Ви помиляєтесь, — відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.

На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», — подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.

— Ви помиляєтесь, — повторив той. — Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.

— Зуби... — поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.

Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.

— Вам видніше, — сказав Рубашов.

Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму — примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.

Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.

— Маєте ще якесь прохання? — спитав офіцер без видимої іронії в голосі.

— Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, — сказав Рубашов.

Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:

— Олівця і паперу!

Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь і револьвер при боці.

І знову шість з половиною кроків до вікна і шість з половиною кроків назад. Крокував, розмірковуючи про все, що трапилося щойно. Протираючи пенсне рукавом, прокручував подумки усю сцену до найменших подробиць. Хотів пробудити в собі ненависть до охоронця зі шрамом на щелепі. Сподівався, це загартує його для прийдешньої боротьби.

Та не зміг не піддатися давній фатальній спокусі — ставати на місце опонента й дивитися на речі його очима. І що ж він побачив очима слідчого? Побачив себе, Рубашова, низькорослого, з цапиною борідкою, зарозумілого, що, розсівшись на ліжку, провокуючи, виставляв прибульцям свою прілу шкарпетку з діркою на п’яті. Авжеж, цей чоловік, Рубашов, мав свої заслуги і славне минуле, та одна річ — бачити його у президії партійного з’їзду, інша — на солом’яному матраці у камері. «Оце він і є, той легендарний Рубашов?» — запитував він сам себе тоном охоронця з невиразними очима. Та це ж ракло! Верещить за сніданком, мов вередливе дитя, без стриму й сорому. Камера не прибрана. Дірки в шкарпетках. Сварливий інтелігент. Плів інтриги проти закону й порядку — за гроші чи з переконання, не має значення. Революцію здійснено не для примхливих всезнайків. Рубашов, правда, допомагав її здійснювати. Тоді він іще був людиною. Але тепер він старий, та ще й із претензіями на безпомильність. Якраз визрів для ліквідації. Може, його треба було ліквідувати ще тоді, як палали революційні пожежі. Бо на тілі революції опинилося надто багато мильних бульбашок, які почали згодом лускати. Якщо він не втратив іще самопошану, то мусив би принаймні прибрати в камері.

Якусь мить Рубашов розмірковував, братися йому чи ні за миття долівки. Не дійшовши жодного висновку, постояв ще трохи посеред камери, тоді почепив пенсне на ніс і підійшов до вікна.

Над в’язничним подвір’ям займався день. Була восьма година ранку. Минуло лише три години, відколи він опинився в цій камері. Знадвору в’язниця скидалася на величезний барак. Сталеві ґрати на вікнах. За ґратами камери, надто темні, аби можна було хоч що-небудь у них розгледіти. Навіть тих, що стояли за ґратами так, як він, розглядаючи сніг на подвір’ї, знадвору не було видно. Сніг видавався приємною білою скатертю. Він, мабуть, примерз і скрипить, коли хтось по ньому ступає.