Ніч ополудні

З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», — подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.

Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.

Рубашов стояв посередині камери, дожидаючись крику. Зняв пенсне і за звичкою протер його рукавом. Подумки зарікався кричати, хоч би що йому там робили. Повторив зарікання вголос, як фанатик молитву. Та очікуваний крик катованого не долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.

Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно — сніданок...

Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно, стояв у належному місці — один крок від дверей, — бо Рубашов його не бачив. Виднілися лише його руки, аж до ліктів. Голі й тонкі, як дві паралельні палички, вони стирчали з дверей. Долоні були повернуті догори і складені в пригорщі. В одну з них поклали хліб, в’язень прикрив його другою долонею і відступив у темряву камери. Двері грюкнули.

Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.

На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.

Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.

Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.

Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.

Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.

Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.

— Чому не прибрано? — спитав він різким голосом. — Ви ж знаєте приписи?!

— Чому мені не дали сніданку? — у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.

— Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! — відрубав той.

— Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! — відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.

— В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.

Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:

— В’язень не має швабри.