Ніч ополудні

Рубашов уперше звернувся безпосередньо до Заячої Губи і помітив вираз надії й довір’я на його обличчі. Кіффер згідливо кивнув головою.

— Значить, цей момент я запам’ятав добре, — немовби впевнювався у своїй пам’яті Рубашов. — І якщо пам’ять мене не зраджує, ви якраз намірялись почати працю під батьковим наглядом в Інституті історичних досліджень?

— Так, — підтвердив Заяча Губа і по короткій паузі додав:— Я працював там до батькового арешту.

— Ну, це зрозуміло, — сказав Рубашов. — Після батькового арешту вас вигнали з інституту і ви мусили шукати іншої праці, загадково опинившись у кремлівській їдальні...

Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:

— Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки...

Олівець секретарки раптом перестав скрипіти... Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:

— Маєте ще якісь запитання?

— Наразі ні, — сказав Рубашов.

— У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, — спокійно відповів Клєткін. — Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.

Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:

— Адже так?

— Так, — поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.

Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову — Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей. Обвинувачення, яке донедавна виглядало абсурдом, здобувало нарешті — щоправда, незграбним і грубуватим способом — необхідну ланку для завершення логічного ланцюга. І все ж, як здавалося Рубашову, в одному моменті його скривдили. Але він був занадто зломлений, щоб викласти ще й цю свою кривду.

— Маєте ще якісь питання? — спитав Клєткін.

— Ні.

— Ви можете йти, — кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.

Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна, бадьорий і, як завжди, брутальний:

— Тепер ви згодні, що зізнання Кіффера у головних пунктах збігаються з фактами?

Рубашов мусив знову повернутись до лампи. У вухах гуло, а світло, гаряче й проникливе, червоним жаром рвалося крізь закриті повіки. Проте фраза «у головних пунктах» не пройшла повз його увагу. Цією фразою Клєткін затуляв прогалину в обвинуваченні і лишав за собою можливість змінити «намовляння до вбивства отрутою» просто на «намовляння до вбивства».