Розділ «На зарослих стежках»

— Якби тільки я не вийшла затовста. Як-не-як, а невдовзі в мене буде дитина.

— Та ні. Покладися на мене. Я художник.

— Покластися на тебе? Е ні, вибач.

— Тоді роби, як хочеш.

— От ми й знов сваримося.

— Не знаю, що робиш ти, а я працюю як проклятий. Надриваюся з ранку до ночі.

— Атож. А я гну спину над пранням чужої білизни, і ми з цього живемо.

— Улео, серденько, тобі не соромно таке верзти? Тепер я намалюю біля осла звичайну родину.

— Я більше й оком туди не гляну.

— Не розумію, чого ти так розгнівалась. Я ж прибрав не всіх глядачів, які мали споглядати твій танець, навпаки, людей повно всюди — і тут, і там. А трьох царів я так і лишаю у всьому їхньому наряді, щоб видно було, що вони зі Сходу. Ти, мабуть, будеш задоволена. У мене й справді пішло як по маслу, і я натхненно попрацював.

— Ну, гаразд, то я понесу білизну.

— Ні, зачекай хвильку, я тільки домалюю які-небудь кущі й кілька ліванських кедрів. Ти про це не подумала.

— Тобі, напевно, за такий великий малюнок заплатять сорок крон.

— Мені?

— Так, немає жодного сумніву, що ти заробиш більше, ніж я. Так було щоразу.

— Моя гордість не дозволяє мені стояти і вислуховувати цих газетярів. Улео, а зайди-но у «Вифлеємську зірку». А я, горопашечко, замість тебе понесу білизну, бо вона дуже важка.

— Гаразд, якщо ти цього хочеш.

— Атож, хочу. Адже я — твій коханий Фруде, ти знаєш.

Мені хотілося написати на цих аркушах паперу багато всілякого, але я не написав. Я мав усі підстави боятися гіршого, мені краще було мовчати. Наше життя і наш час плинуть для мене своїм ходом, усе плине для мене своїм ходом. Я під арештом.

Учора у нас наполовину опустили прапор. Помер не я, а ще не старий п’ятдесятишестирічний чоловік, і забрав його, так би мовити, не якийсь там нещасний випадок, а звичайнісінький типовий рак.